Людина i зброя

Олесь Гончар

«Людина i зброя» Олеся Гончара – антивоенний роман, в якому автор з надзвичайним психологiзмом зображуе жахiття вiйни, протиставляючи iм гуманiстичнi iдеали: людянiсть, миролюбство i добро***. Свiтову славу письменнику принесли романи «Собор», «Прапороносцi», «Тронка», «Берег любовi», «Людина i зброя», повiстi «Бригантина», «Далекi вогнища», новели «Модри Камiнь», «За мить щастя». Олесь Гончар – видатний украiнський письменник, автор соцiально-психологiчних та фiлософських романiв, повiстей та новел.

Олесь Гончар

ЛЮДИНА І ЗБРОЯ

Глава 1

Ще безтривожно ходять по мiсту тi, якi вмиратимуть на рубежах, iтимуть в оточеннях, горiтимуть у кремацiйних печах концтаборiв, штурмуватимуть Будапешт i Берлiн; ще стоiть на узвишшi посеред мiста сiрий масивний БЧА – Будинок Червоноi Армii, де згодом на мiсцi, розчищеному вiд руiн, буде запалено вiчний вогонь на могилi Невiдомого солдата.

Ще все як було.

Ще – розбрiвшись з самого рання по парках, по бiблiотеках, позабиравшись у спорожнiлi аудиторii на факультетах – сидять над конспектами студенти, готуються до останнiх екзаменiв.

Двое iх сидить, забарикадувавшись в порожнiй аудиторii iстфаку.

Вранцi, коли прийшли сюди, Таня сама взялася закладати дверi стiльцем. Богдан стояв i, всмiхаючись, дивився, як вона це робить. Енергii й завзяття було в неi бiльше, нiж сили в руках. Все ж завдяки своiй оцiй затятостi вона впоралася з важким стiльцем, забарикадувалась, замкнулася, як хотiла: мiцно, нiби вiд усього свiту. Поривчаста, з розтрiпаним волоссям обернулася до Богдана:

– Тепер тебе в мене нiхто не вiдбере!

Вони глянули на закладенi дверi й розсмiялись: справдi, однi вони тут iз своiм коханням!

Вчора вони тiльки помирилися пiсля тяжкоi тривалоi сварки. Це була одна з тих сварок, що виникають мiж закоханими з дрiбниць, майже з нiчого, але важать для них бiльше, нiж найсерйознiшi свiтовi проблеми. Тепер обое бачать, що не варто було сваритись, не хочуть i згадувати тих болiсних безпричинних ревнощiв, що вiдiбрали у них кiлька щасливих днiв. Зараз, примирившись, вони нiби заново впивалися своiм почуттям, вiднайденим, переболiлим i вiд того ще бiльш спраглим, ще бiльш солодким. Якби це залежало тiльки вiд Танi, вона у вiдзнаку примирення весь день отут цiлувалася б, чiплялася б Богдановi на шию, забувши про конспекти, про екзамени, про все на свiтi. Зiп'явшись навшпиньки, вона потяглася обличчям до Богдана, до милого свого Богданчика: цiлуй!

Вiн легко пiдхопив ii на руки i, на ходу осипаючи гарячими поцiлунками, понiс в найдальший куток, посадив, мов школярку, на стiлець:

– Сиди!

Поклав перед нею ii недбало скрученi, покрапанi парковими дощами конспекти:

– Вчи!

Тепер вона сидить i зубрить хрестовi походи. Не стiльки, правда, зубрить, скiльки розкошуе у своiх мрiях, у свiтлих дiвочих видiннях. Час вiд часу крадькома, з щасливою злодiйкуватiстю позиркуе на нього.

Заглиблений в конспекти, Богдан сидить в iншiм кiнцi аудиторii, перед самою кафедрою. Ось вiн рукою поправив патли своi чорнi, Таня бачить його руку, волохату, в чорнiм волоссi, мiцну руку спортсмена. Нахмурившись, вiн знову пiрнув десь у середнi вiки. В оцiй задумливiй позi, в картатiй приношенiй сорочцi з акуратно засуканими вище лiктiв рукавами Богдан iй особливо подобаеться. Вона находить мужню гiднiсть у всiй його поставi, у високiй, гордовито випрямленiй шиi, в густому непокiрному чубовi, вiдкинутому назад. Навiть отак, коли Богдан сидить, по його рiвнiй високiй шиi видно, який вiн стрункий. Смаглюватий, циганкувато-чорний – дiвчата кажуть, що вiн красень, але для неi вiн бiльше, нiж це, для неi вiн саме щастя.

Кiлька днiв тому, коли стався був мiж ними розрив, думала – не переживе. Життя без нього для неi одразу згасло, злиняло, втратило змiст. Нещасна, змучена ревнощами, прибита горем, бродила, мов сновида, вечорами по мiсту, по кам'яних катакомбах кварталiв, живучи одним сподiванням хоч випадково зустрiти де-небудь його, хоч здалеку глянути, коли повертатиметься увечерi з бiблiотеки до гуртожитку. Найбiльше боялась побачити й