Берег любовi

Олесь Гончар

«Берег любовi» Олеся Гончара – побутово-пригодницький роман, в якому поеднанi романтичнi i реалiстичнi тенденцii***. Свiтову славу письменнику принесли романи «Собор», «Прапороносцi», «Тронка», «Берег любовi», «Людина i зброя», повiстi «Бригантина», «Далекi вогнища», новели «Модри Камiнь», «За мить щастя». Олесь Гончар – видатний украiнський письменник, автор соцiально-психологiчних та фiлософських романiв, повiстей та новел.

Олесь Гончар

БЕРЕГ ЛЮБОВІ

І

У бiлi, слiпучi днi весни чи раннього лiта дiвчата з мiсцевого медучилища проводять на територii фортецi, заняття з протиповiтряноi оборони. З ношами, у важкому спецодязi, з сумками Червоного Хреста через плече, розсипавшись по замковому пустирищу, юнi медички з смiхом долають уявну радiоактивну зону, долають учбову смерть i все когось рятують, рятують, рятують…

Територiя мiж валами саме для таких ученьями, горби, бур'яни. Щолiта в ямах археологи знаходять собi роботу, на пагорбах кози космiчноi ери пасуться. Споруда римських чи й ще ранiших часiв, фортеця давно вже нiкого не вiдлякуе. В бiйницях гнiздяться птахи. На вежах туристи лишають плями своiх автографiв. Лише з моря фортеця ще й мае вигляд: здалека вiдкриваеться морякам ii силует на скелястiй кручi над лиманом, над бiлим, виноградним мiстечком. Є загадковiсть у вежах ii, пам'ять часiв, вiдгомiн давнiх пристрастей…

Де колись римлянин чи турок зубами скреготiв, тягнучи в укрiплення свою розпатлану жертву, нинi медички весело перебiгають мiж валами, крiзь протигазнi маски смiються очима до перехожих.

А в перервi мiж заняттями, посiдавши на мурах, де провiвае вiтерець, далеко бiлiють у своiх халатиках, наче табунчик гусей, у люстерка позиркують та ласують морозивом, що його продае коло фортечноi брами тiтуся з мiсцевоi торговельноi мережi. Дiвчата хоча притомленi, та водночас i вдоволенi щойно пережитою напругою, нiби й справдi iм вдалося когось порятувати. Пересмiхаються, жартами зачiпають археологiв, що риються в однiй iз ям поблизу, зiгнуто блищать голими спiтнiлими спинами, ну просто – як римськi раби в каменоломнях! Лицарi науки, щось там вони все шкребуть, все шукають уперто, байдужi до всього на свiтi, крiм своiх вiчних черепкiв.

– Хоч би показали свiй роздобуток! – догукують медички. – Що там у них, у античних?

– Мiцна була любов? Мiцнiша, нiж тепер?

– А поета свого чого ж так далеко загнали?

– Спiвця кохання! Ух, варвари!

Смiх на мурах, вiдповiдi од археологiв нема. Нiби не чують, поглинутi своiм. Працювати доводиться в духотнявi, яма налита спекою. Позгиналися заклопотано, рiдко котрий i озирнеться в цей бiк, де яснiють на мурах лукавi дiвочi обличчя, де смаглi стрункi ноженята вилискують туго, ждучи вечiрнiх танцiв.

Коли випаде так, що пiд час занять з дiвчатами буде Вiра Костянтинiвна, улюблена викладачка, то юнi медички свою увагу бiльше вiддаватимуть iй. З мiсiею Червоного Хреста в далекiй пiвденнiй краiнi була, нещодавно повернулася звiдти, – це так цiкаво, розкажiть нам що-небудь iще, Вiро Костянтинiвно, про ту вашу золоту Бенгалiю, де нашi журавлi зимують… Тож-бо краiна поетiв, краiна вiчноi весни, любовi, чорних очей, слiпучих усмiшок, пластики рук жiночих, що вмiють промовити, зачарувати навiть змiю…

Ось вона стоiть дибки, гiгантська рептилiя, головою поводить, стежить за танцiвницею, що зовсiм близько перед нею теж по-змiiному в'еться у танку, трясе плечима, мов розшаленiла циганка в рясних своiх спiдницях…

А Вiра Костянтинiвна чомусь не дуже й охоча сьогоднi до розповiдей: обличчя в задумi, очi у присмутку. Коли ж заговорить, то вже не безжурний танок дiвчатам вихриться – побачать натовпи голодних дiтей, знеможених матерiв, звiдусiль простягнутi кiстлявi, у струп'ях руки, розпаленi очi, що волають твоеi допомоги… Пункт Червоного Хреста працюе цiлiсiньку нiч, вiн весь час в облозi, лемент голосiв не вщухае, роздаеш i роздаеш нещасним своi лiки та пайки, а жадаючих не меншае, i сама ти вже з нiг падаеш вiд перевиснаги й млостi безсонних бенгальських ночей, що iх краси так i не встигаеш помiтити… Вiчнозелений мiфiчний едем, мiсце прописки прародителiв наших!