Перехреснi стежки

Іван Франко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Перехреснi стежки» Івана Франка – соцiально-психологiчна повiсть, присвячена темi просвiти селян, проблемi iнтелiгенцii***. . Найвiдомiшими творами Івана Франка е «Олiвець», «Лель i Полель», «Грицева шкiльна наука», «Малий Мирон», «Boa constrictor», «Украдене щастя», «Будка Ч. 27», збiрки поезiй «Зiв’яле листя», «З вершин i низин», «Мiй Ізмарагд» тощо. Іван Франко – видатний украiнський письменник, який працював у жанрах поезii, прози та драматургii, талановитий лiтературознавець i публiцист.

Іван ФРАНКО

ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ[1 - Роман уперше надруковано 1900 р. у журналi «Лiтературно-науковий вiсник».]

Повiсть

І

– А, пан меценас! Гратулюю, гратулюю! Може тiшитися наше мiсто, що дiстало такого блискучого оборонця. О, такоi оборони наш трибунал давно не чув!

Се було на вулицi, перед будинком карного суду, в однiм iз бiльших провiнцiональних мiст. Власне вибила перша, карна розправа скiнчилася, i з суду виходили купами свiдки – селяни, жиди, якiсь ремiсники, полiцiйнi стражники. Адвокат д-р Євгенiй Рафалович вийшов також, вирвавшися з-помiж своiх клiентiв, цiлоi купи селян, що були оскарженi за аграрний бунт i тепер, дякуючи його блискучiй i вмiлiй оборонi, не тiльки увiльненi трибуналом, але надто мали надiю в дорозi цивiльного процесу виграти те фатальне пасовисько, iз-за котрого знялась була буча. Вони з слiзьми в очах дякували д-ру Рафаловичу, та сей збув iх коротко, навчив, що мають робити далi, i вийшов iз темнуватого судового коридора, де, щоправда, було холоднiше, нiж у залi розправ, але проте стояла курява вiд давно не метеноi долiвки, було брудно i тiсно. Вiн пiшов на вулицю, глибоко вiдiтхнув розiгрiтим, але хоч трохи свiжiшим повiтрям i, не зупиняючися, йшов наперед, байдуже куди, щоб тiльки вийти з-посеред тоi купи людей, у котрiй – вiн знав i чув се – всi звертали на нього очi, всi шептали про нього. Се ж нинi був його перший адвокатський виступ у сьому мiстi, куди вiн отсе тiльки що перенiсся. Вiд нинiшньоi оборони мало залежати його дальше поводження на новiм грунтi, i вiн чув се, що нинiшнiй виступ удався йому дуже добре. Вiн був дуже задоволений, але, держачися старого правила «аеquam servare mentem»[2 - Зберiгати рiвновагу духу (лат.). – Ред.], мав вид не то байдужно-спокiйний, не то занятий чимсь i йшов не озираючись, не спiшачись i не звертаючи уваги нi на що посторонне.

Оклик, що залунав iз другого краю вулицi, вивiв його з тоi рiвноваги. Вiн озирнувся i побачив, як пiвперек вулицi, кланяючись капелюхом i весело балакаючи, наближався до нього середнього росту пiдстаркуватий панок з коротко остриженим рiденьким волоссям, рудими, сивавими вусами, одягнений у чорний витертий сурдут. Д-р Рафалович мав бистре око i добру пам’ять, але не мiг пригадати собi, щоб де-небудь i коли-небудь знав сього панка. Панок, видно, й сам догадався сього.

– Що, не пiзнають мене пан меценас? – говорив вiн радiсно i дуже голосно, немов бажав, щоб i прохожi чули його слова. – А, не диво, не диво! Давнi часи, як ми бачились. Ще й як бачились! Ану, прошу придивитися менi добре, прошу пригадати собi, га, га, га!..

Вiн стояв на тротуарi всмiхнений, спотiлий, з капелюхом, зсуненим на потилицю, простягши до меценаса обi руки, немов готов був на перший даний знак кинутися йому в обiйми.

Меценас мовчав добру хвилю, заложивши цвiкер на нiс, придивлявся панковi, всмiхався, покашлював, а далi сказав:

– Даруйте, пане, не можу пригадати.

– Валерiан Стальський! – з трiумфом скрикнув панок i знов зробив рух руками, мовби хотiв кинутися в обiйми д-ра Рафаловича. Але сей усе ще стояв недвижно, з поважним лицем, на котрому видно було напруження i надаремне шукання в закамарках споминiв.

– Стальський… Стальський, – повторяв вiн механiчно. – Даруйте, пане!.. Будьте ласкавi, допоможiть моiй пам’ятi! Їй-богу, стидно менi, але нiяк не можу…

Та нараз вiн ударив себе долонею в чоло.

– Ах! Ото з мене забудько! Пан Стальський, мiй домашнiй iнструктор у третiй… нi, рагdon, у другiй гiмназiальнiй класi!

– Так, так, так!