Друга планета

Анатолiй Дiмаров

«Друга планета» Анатолiя Дiмарова – фантастична повiсть, у якiй створена картина життя далекого майбутнього, коли квартири могли бути на двохсотому поверсi, а люди – лiтати на iншi планети***. У творi е повчальнi елементи, суспiльство майбутнього влаштоване так, аби найменше нашкодити довкiллю та екологii. Найвiдомiшими творами автора е «Його сiм’я», «Ідол», «Шляхами життя», «І будуть люди» , «Бiль i гнiв», «Син капiтана», «Вершини», «Прожити й розповiсти», «На конi й пiд конем», «Друга планета». Анатолiй Дiмаров – украiнський письменник, майстер соцiально-психологiчноi прози, автор кiлькох захопливих книжок для дiтей.

Анатолiй Дiмаров

Друга планета

– У-р-ра, ми летимо на Венеру!

Ми – це я, татко, мама i тiтка Павлина.

Спершу, правда, збиралися летiти лише тато i мама. Мене ж знову на все лiто спроваджували до тiтки. Я, звiсно, закомизився, що до тiтки не хочу, а хочу iз ними.

– Зрозумiй, що тобi з нами не можна! – переконувала мене мама. – Ми ж летимо не вiдпочивати, а в експедицiю.

– То й мене вiзьмiть у експедицiю!

– Нi, ти просто неможливий!.. Хай iз тобою ще татко поговорить…

Мама завжди отак: як що, так i одсилае до татка.

– Тобi не подобаеться у тiтки Павлини? – запитуе татко. – Тобi там не цiкаво?

Це запитання не зовсiм чесне: татко наперед знае мою вiдповiдь. Бо ще не родилася людина, якiй не було б цiкаво у тiтки Павлини.

Бо тiтка Павлина не така, як усi.

По-перше, вона – генний iнженер рослинного й тваринного свiту, ii невеликий котедж, розташований на дослiднiй станцii, набитий такими штуковинами, що мороз поза шкiрою пробiгае, доки звикнеш до них хоч трохи.

Що б ви сказали про квiтку, яка сама себе поливае? От висить поруч трубка iз краником, квiтка простягае щось схоже на зелену руку, вiдкривае краник i лле собi на корiння скiльки iй потрiбно. Напилася i – хоп! – закрутила. А пiдiйдеш до неi – так i наставить на тебе листя, наче локатори. І добре знае тiтку Павлину – одразу ж тягнеться до неi стебельцями.

Я сам не раз бачив, як тiтка ii пестила: квiтка аж вигиналася, i менi здавалося, що вона от-от замуркоче, мов кицька.

Або про кактуса-сторожа при самiсiньких дверях. Двометрового дiдугана, всiяного отакенними колючками. Скаже тiтка Павлина: «Алтик, своi» – вiн пропустить, тiльки колючками вслiд поворушить. А скаже: «Чужий» – так одшмагае колючками, що й iншому дорогу закажеш! Раз як розсердився на мене – весь день не пускав у дверi. Поки не прийшла тiтка Павлина.

Не кажу вже про Цезаря: тiтка теж його сконструювала – змiшала однi гени з iншими. (Це я так кажу, тiтка ж розповiдала по-iншому: щось дуже складне й поки що не зрозумiле для мене. Я був аж задрiмав. Тiтка розсердилася на мене, ляснула по лобi й сказала: «З тебе нiколи не буде генетика!» А у вустах тiтки Павлини генетик i нормальна людина – одне й те ж поняття.)

Так про що це я?.. Ага, про Цезаря! Менi ще зроду не доводилося бачити такоi чудернацькоi iстоти: тiтка «намiшала» в неi стiльки генiв, що тепер i сама, мабуть, не розбереться, що й до чого.

У Цезаря морда, як у тигра, тулуб, мов у лева, лапи, як у мавпи, а хвiст, наче в бобра. Вiн спритно лазить по деревах, перестрибуючи з гiлки на гiлку, бiгае по землi i плавае у водi. Я й то не можу пiрнути так глибоко, як Цезар. До того ж вiн нявчить, наче кiт, i гавкае, мов собака. А коли розсердиться, то вигинае спину i шипить, наче в нього вкачано сто атмосфер.

Шипiв Цезар якось i на мене – коли ми бавилися i я ненароком скубнув його.

– Що ти йому зробив? – допитувалася тiтонька.

Я вiдповiв, що нiчого. І подумки втiшався, що Цезар не вмiе розмовляти. А то дiсталося б менi вiд тiтки!

Ну, з Цезарем ми помирилися швидко, бо йому без мене, як i менi без нього, не обiйтися нiяк. З ранку до вечора гасали ми з ним навколишнiм лiсом чи купалися в рiчцi, i ви подивилися б, як пiдбирали хвости всi собаки, що стрiчалися нам на дорозi! А коти вилiтали одразу ж аж на верховiття дерев. І жоден iз хлопцiв не смiв мене й пальцем зачепити.

Так що менi в тiтки дуже цiкаво!

– То чим тобi не подобаеться в тiтки Павлини? – допитуеться татко.

Не знаючи, що вiдпов