Блакитна дитина

Анатолiй Дiмаров

«Блакитна дитина» Анатолiя Дiмарова – сповнена яскравого гумору повiсть про рiзноманiтнi пригоди хлопчика-школяра***. На сторiнках цiеi книги читачу вiдкриваеться неповторний свiт дитинства, коли довкiлля здаеться фантастичним, а кожний день несе нову радiсть. Твiр е обов’язковою частиною шкiльноi програми. Найвiдомiшими творами автора е «Його сiм’я», «Ідол», «Шляхами життя», «І будуть люди» , «Бiль i гнiв», «Син капiтана», «Вершини», «Прожити й розповiсти», «На конi й пiд конем», «Друга планета». Анатолiй Дiмаров – украiнський письменник, майстер соцiально-психологiчноi прози, автор кiлькох захопливих книжок для дiтей.

Анатолiй Дiмаров

БЛАКИТНА ДИТИНА

БЛАКИТНА ДИТИНА

Коли мiй син приносить незадовiльну оцiнку, дружина запитуе з трагедiйними нотками в голосi:

– Це що?.. Що це таке?!.

І тиче пальцем у сторiнку щоденника, де стоiть двiйка або навiть трiйка, схожа на злющого шершня: така ж маленька голiвка, таке ж велике, хижо нацiлене черевце з гострим жалом на кiнцi. Тож дружина тиче пальцем у того шершня так, немов хоче зiгнати його iз сторiнки щоденника, i все допитуеться:

– Що це таке, я питаю?..

Син мiй – анi слова у вiдповiдь. Тiльки палахкотять вiдстовбурченi вуха.

Чого вони в нього такi великi й червонi? Невже i в мене колись були отакi?

Не добившись вiдповiдi на перше питання, дружина переходить до iншого:

– Розказуй, що ти там накоiв?

Цього разу голос у неi такий, наче вона запитуе: кого ти там зарiзав?

Обличчя сина приходить у рух. Часто склiпують повiки, посмикуються щоки, розтуляються й затуляються губи, посiпуеться гостреньке пiдборiддя, а розвихрений непокiрний «пiвник» на головi стирчить наiвно й беззахисно.

– Ми, той… Я, той… Ну, бiгали… – починае мiй син видушувати iз себе слова. – А тодi, той… каталися…

– На чому каталися?

Син мiй здивовано дивиться на маму: як вона не розумiе найелементарнiших речей! На чому ж iще можуть кататися поряднi хлопцi, як не один на одному!

– Далi! – суворо вимагае дружина, не без пiдстав пiдозрiваючи, що це ще не все.

– Ну, той… Сiв на Олеся, а вiн навiз мене…

– На що навiз?

– На той… На Параску Михайлiвну…

– О боже!..

– Вона, мамо, не впала! – додае швиденько син. – Тiльки побiгла…

– Ще б не побiгти! Два отакi белбаси врiзались у спину! Чи у тебе е що в головi?

Син цього не знае, тому й мовчить.

– А ти чого мовчиш? Поговори хоч ти з ним, бо вiн на мене уже й вухом не веде!

Це вже до мене.

Я швиденько гашу цiкавий вогник у очах (менi страх хочеться довiдатись, як швидко бiгла Параска Михайлiвна!) i, набравши якомога строгiшого вигляду, кажу:

– Це – недобре! Це дуже, сину, недобре!

– Твiй тато нiколи такого не робив! – вставляв дружина для змiцнення мого авторитету.

Син швидко зиркае на мене, i я читаю в його очах чи то здивування, чи то спiвчуття.

– Так, не робив, – видушую я iз себе.

А бабуся, яка самовiддано любить онука, додае, зiбравши обличчя в молитовнi зморщечки:

– Твiй татусь, коли був отаким, як ти, нiколи не балувався.

– І приносив додому вiдмiннi оцiнки! – додав дружина.

– Усi вчителi не могли ним нахвалитися…

– Бо вiн не був хулiганом!..

– Вiн спокiйно сидiв на уроках…

– І не завдавав учителям жодних прикрощiв…

Мiй син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхае над моею головою, вимахуючи снiжно-бiлими крильцями, сяе рожевими щiчками i докiрливо дивиться на забiяку повними всiх на свiтi чеснот голубими очима.

– Ну, йди, – зжалюеться врештi над сином дружина. – Йди i постарайся хоч трохи бути схожим на тата, коли вiн був отаким, як ти!

У бабусi, моеi старенькоi мами, при оцiй фразi починають пiдозрiло посiпуватись губи, а я опускаю очi: менi здаеться, що зараз у мене точнiсiнько такi вуха, як у сина, – лiхтарi лiхтарями.

Син, важко зiтхнувши, iде роздягатися. Вiн уникае мене поглядом, i я його добре розумiю. Адже коли б оця блакитна дитина залетiла багато-багато рокiв тому в наш п'ятий «Б» клас, вона не вирвалася б звiдти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. І найбiльше отого блакитного пiр'я, звичайно ж, лишилося б у моiх ж