Сагайдачний

Андрiй Чайковський

«Сагайдачний» Андрiя Чайковського – iсторичний роман, у якому автор вiдтворив широке епiчне полотно, зобразив козацького полководця мужнiм i смiливим патрiотом***. Перу автора належать також й iншi твори, зокрема, «За сестрою», «В чужiм гнiздi», «Малолiтнiй», «Своiми синами», «Панич», «Жовнiр», «Хто винен», «За вiхоть сiна» тощо. Андрiй Чайковський – украiнський письменник i громадський дiяч, майстер романтично-iсторичноi та психологiчноi прози.

Андрiй Чайковський

САГАЙДАЧНИЙ

КНИГА ПЕРША. ПОБРАТИМИ

Присвячую незабутнiй пам'ятi мого найкращого товариша i друга д-ра Євгена Олесницького

Уродилъся онъ въ краяхъ Подгорскихъ Перемисскихъ

Вихованъ въ въръ церкви всходней зъ лътъ дътинскихъ

Шолъ потомъ до Острога, для наукъ уцтывыхъ…

Которыи тамъ квитли…

    З книги «Вършъ на жалосный погребъ зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска его кор. милости Запорозкого, зложоний презъ инока Касiана Саковича, Киiв, 1622

І

Напередоднi святих апостолiв Петра i Павла 1590 року замiтний був iз самого ранку на Перемиськiм шляху в Новому Самборi, довкруги церкви святого апостола Пилипа, незвичайний рух.

Ця церква стояла край високого берега, серед хат, де жили православнi. Тодi, на пiдставi королiвського розпорядку, не вiльно було всерединi городських мурiв ставити православних церков. Цього дня з'iздилися православнi з усiх сторiн i ставали на площi недалеко церкви. Цiла площа заставлена возами рiзного роду. Вози з плетеними полукiшками, з полукiшками iз липовоi кори або дощинок, з кованими або босими колесами. Помiж ними роiлося вiд людей у рiзних одягах. Однi поприiздили з жiнками на возах, другi на конях або поприходили пiшки. Народу i не злiчиш: у полотняних свитках та в синiх шляхетських капотах, в чоботях або постолах. Жiнки повбиранi святково, аж мерехтiло в очах од рiзних кольорiв, – начеб того макового цвiту натикав.

Найбiльше було шляхетських капот. Цiла самбiрська земля, вiд рiчок Верещицi, Днiстра i Стрию аж до Карпатських гiр, мала тут своiх заступникiв. Народ стояв купками i гуторив усюди на одну тему: цього дня мав приiхати до Нового Самбора перемиський владика Стецько Брилинський iз Спаського монастиря, куди вiн у той час, не почуваючи себе безпечним на владичому престолi в Перемишлi, перебрався жити.

Владика заповiв свiй приiзд на це велике свято, щоби вiдвiдати свою паству та пiдтримати у людей православного духа.

В Самбiрщинi, що належала до королiвщини, було найбiльше малоземельноi украiнськоi шляхти, а вона, хоч iй переслiдували православну церкву, найзавзятiше ii держалася, не дала себе нiчим вiдстрашити.

Не було закутини на цiлiй Украiнi, де би жило стiльки тоi шляхти, що тут. Шляхта жила в збитих одноцiлих громадах, почувала в собi силу, держачися разом, була всупереч свого вбожества бадьора, i вона одна була сильною опорою благочестя. Цiлi села – Чайковичi, Бiлина Велика, Лука, Ортиничi, Гординя, Кульчицi, Городище, Сiлець, Бережниця, Бачина, Топiльниця, Явора, Комарники, Ільник, а далi в Стрийщинi: Крушельниця, Корчин – були густо заселенi шляхтою, що виводила своi шляхетськi клейноди ще вiд князя Льва, дорожила ними i, хоч як намагався польський уряд взяти iх у пiдданство, стояла твердо за своi вольностi i за православну церкву.

Як тiльки розiйшлася вiстка, що приiде iх владика, такий самий шляхтич, як i вони, Стецько Брилинський, то по цiлiй околицi мов запалив: з усiх сторiн напливала шляхетська братiя.

На площi було дуже глiтно i гамiрно. Говорено про переслiдування православноi церкви, про вiдступництво великоi шляхти. Мiркували про те, чому владика не живе в Перемишлi. Тут i там давалися чути голоси погрози. Один бадьорий шляхтич у синiй капотi, з шаблюкою при боцi на ремiнцi вигукував завзято i пiддавав думку, щоби шляхта силою ввела владику на його перемиський престол i держала гонорову сторожу бiля його особи, коли б латинство захотiло йому яке лихо заподiяти.

– Силою постоiмо, панове-браття, за нашим правом i тих собачих синiв на шаблях рознесемо.

Заповiдалася пречудна лiтня днина. Сонце вже високо пiднялося та стало добре припiкати.