Олюнька

Андрiй Чайковський

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Олюнька» Андрiя Чайковського – родинно-побутова повiсть, присвячена темi соцiальноi нерiвностi***. Головна героiня твору – дiвчинка-сирота, яка живе у селi, умовно подiленому на два класи: шляхта i хлопи. Чайковський виразно демонструе, як несправедливiсть i прагнення до багатства спотворюють людськi долi. Перу автора належать також й iншi твори, зокрема, «За сестрою», «В чужiм гнiздi», «Малолiтнiй», «Своiми синами», «Панич», «Жовнiр», «Хто винен», «За вiхоть сiна» тощо. Андрiй Чайковський – украiнський письменник i громадський дiяч, майстер романтично-iсторичноi та психологiчноi прози.

Андрiй Чайковський

ОЛЮНЬКА

Повiсть

І

Над Днiстром на правому березi, на двi милi нижче вiд мiста Самбора, лежить велике село Пишнiвцi. Розташоване воно на узгiр'i, на чорнiй урожайнiй землi. Одна половина його, та, що до Днiстра ближче, лежить нижче, i частенько Днiстер, виливаючи нагально своi води в тих сторонах, заглядае до хат i виганяе iх мешканцiв з товаром i з тим, що захопити вдасться, на другу половину села, до сусiдiв, що мають хати на узгiр'i. Днiстер, вiд Пишнiвцiв почавши, стае крутий. Береги його з того боку, що вiд Пишнiвцiв, стрiмкi й такi крихкi, що вода рiк-рiчно виривае по куску берега, а через те рiка наближаеться чимраз бiльше до села.

Село Пишнiвцi рiзниться вiд iнших сiл надднiстрянськоi околицi хiба тим, що воно розпадаеться на двi адмiнiстративнi громади: на шляхетську, що зветься Закуття, i хлопську, або рустикальну. Обi тi громади мають хiба спiльну церкву й школу, та й тут намагаються не змiшуватися мiж собою, бо, на iх думку, i перед богом хлоп шляхтичевi не рiвня. Та класова незгода переноситься i на школярiв, що вчаться в однiм будинку; вони мiж собою не любляться, не хочуть сидiти сумiш на лавках i так, як iхнi батьки, дражнять однi одних та роблять собi взаемнi пакостi.

Кожна громада мае свое окреме начальство з окремою радою. На Закуттi начальникуе префект з асесорами[1 - Членами громадськоi ради в шляхетськiй частинi села.], а в громадi рустикальнiй – звичайний вiйт з присяжними. Мiж закуттянами i хлопами нема найменшого зв'язку. Вони стараються якомога рiзнитися й убранням, i бесiдою, й звичаями. Закуттяни носять капоти сурдутового крою, хоч би й з полотна, кашкети, тобто шапки з дашками, похожi дещо на росiйськi, хiба що вужчi дном, де-де рогатiвки крою кiлiнського, взимку – низенькi баранячi шапки, «пасовi чоботи», такi, що халяви шитi по боках на лад нiмецьких штiфлiв[2 - Чобiт.]. Жiнки носять крамськi строкатi спiдницi, кацабайки, а на головi хустини, зав'язанi пiд бородою. Волосся чешуть гладко, а косу обв'язують на мiщанський лад ззаду голови в колiща. Йдучи в церкву, або при якiм бiльшiм святi, закидають На себе великi хустки, та так. що вони зсуваються нижче плечей i лиш на раменах задержуються. Одним словом, у iхнiй одежi видно якусь панську претензiю, вони бажали б усе i всiм показати себе вищими вiд хлопiв» котрих прозивають мургами з чорним пiднебiнням.

Однак i хлопи не хочуть шляхтi нi в чому поступатися. Вони не цураються свого хлопського строю. Одягаються в полотнянi кафтани слов'янського крою, в кожухи, в широчезнi, трохи на козацький лад шитi штани та великi угнiвськi чоботи з закаблуками. Жiнки носять на головi чiпцi, волосся заплiтають високо на головi, а над чолом пускають його в гриву, що зветься жмудами. Спiдницi домашньоi роботи. Одним словом, пишнiвськi хлопи мають вигляд украiнських селян, а шляхта, що пам'ятае ще дещо зi своiх традицiй та шляхетських привiлеiв, подобае на якусь хлопсько-панську мiшанину. Та це водиться i з бесiдою, i з молитвою. Хлоп не хоче iнакше говорити, як по-украiнськи, не знае iншоi молитви, як украiнськоi; шляхтич дуже радо вживае слова польськi, розумiеться, в покалiченiм виглядi, iмена украiнськi вимовляе по-польськи, а вчитися польськоi молитви належить до доброго тону. Шляхта незадоволена теперiшнiми порядками та все з жалем згадуе часи польського панування, де шляхетськi привiлеi багато значили i хлоп був хлопом, а не чоловiком.

Хло