Чорнi рядки

Андрiй Чайковський

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Чорнi рядки» Андрiя Чайковського – спогади письменника про свою дiяльнiсть на посадi повiтового комiсара ЗУНР у Самборi***. Перу автора належать також й iншi твори, зокрема, «За сестрою», «В чужiм гнiздi», «Малолiтнiй», «Своiми синами», «Панич», «Жовнiр», «Хто винен», «За вiхоть сiна» тощо. Андрiй Чайковський – украiнський письменник i громадський дiяч, майстер романтично-iсторичноi та психологiчноi прози.

Андрiй Чайковський

ЧОРНІ РЯДКИ

Моi спомини за час вiд 1 листопада 1918 р. до 13 травня 1919

І

Отсi i рядки назвав я чорними. Зачав я iх писати зараз по розвалi нашоi молоденькоi держави, коли я встиг утекти до Коломиi i опинився пiд румунським постолом. Лицарське румунське вiйсько тодi справдi ходило в постолах, а старшини малювали собi личка i стискали талiю шнурiвками.

Я зачав писати у станi найстрашнiшоi депресii. Я був близький божевiлля i лиш якесь чудо, що я не наложив на себе рук з одчаю, щоби покiнчити своi страшнi душевнi муки.

Я так щиро вiрив в успiх нашоi святоi справи, я нiколи стiльки не працював, як у тiм перiодi наших визвольних змагань. А цю мою працю зрозумiе лиш той, хто працював серед таких самих обставин, як я: пiд гуком гармат i тарахкотiнням скорострiлiв, коли то вiд часу до часу покажеться, зафуркотить у повiтрi птичка i вiд часу до часу знесе залiзне яечко з екразитовим жовтком.

Мимо того я працював у тiй твердiй непохитнiй вiрi, що наша свята справа не може пропасти та що ми по сотках лiт неволi заживемо у своiй батькiвщинi своiм вольним життям.

Та нараз усе порскнуло, мов мильний пузир на водi. Нас пере шахрували, продали, зробили з нас подарунок тим, що бiльше обiцяли дати.

По такiм розчаруваннi можна було збожеволiти.

Тепер вiдгребую у моiх скупих записках та в моiй пам'ятi усе минуле. Пишу тi рядки наче кров'ю мойого серця, роздираю рану, котра буцiмто вже загоiлася, викликаю давнi болi, котрi знову треба переболiти.

В цих моiх споминах не можу напевно оперувати назвиськами i певними календарними датами, бо я не мав часу вести хронiки день по дневi. Тому i не прогнiваюся, коли мене хто тямучий справить. Та вже не багато таких осталося мiж живими, котрi враз зi мною тодi працювали, багато з них уже пiд муравою.

Менi насуваеться ще одно питання: чи такi спомини кому потрiбнi i чи буде з них який пожиток для грядущого поколiння? Менi здаеться, що це треба конче зробити i саме в iнтересi грядущого поколiння. На мою думку, нiякий украiнець не повинен забирати з собою у могилу того, що знае, що вiн пережив, а що може мати загальний iнтерес, хоч би iз малоi закутини нашоi землi. Такi спомини, вкупi з другими такими споминами, складатимуть хронiку-лiтопис минулого, i це буде важливим джерелом для будучого iсторика.

Але при тому одна вимога; об'ективнiсть i совiснiсть у представленнi справи.

Пишучий не смiе нiчого замовчувати, навiть своiх особистих похибок i прогрiхiв, коли вони за ним е. Лиш така хронiка може заслуговувати на вiру.

Такi джерела для будучого iсторика дуже потрiбнi. Вони можуть бути вiрною свiтлиною того всього, що тодi дiялось, доброго чи злого. З того грядуще поколiння черпатиме науку, що треба наслiдувати, а що оминати.

Дня 31 жовтня 1918 пiзнiм вечором, коли я вже поклався спати, з'явилось у мене двое молодих людей i сказали моiй служанцi, що мусять конечно зi мною у важнiй справi зараз говорити. Я одягся наборзi i вийшов до гостей. То була панна Олена Степанiвна, яку я пiзнав ранiше при Сiчових Стрiльцях, що кiлька днiв побували в Самборi, i якийсь молодий добродiй (назвиська не пам'ятаю). Заявили менi, що приiжджають iз дорученням украiнськоi влади зi Львова з наказом, що дня 1 листопада украiнське громадянство мае перебрати в Самборi i повiтi усю цивiльну i вiйськову владу. В нас у Самборi була органiзацiя народовськоi партii, котроi головою був др. Данило Стахура, та я був звичайним рядовим i не мав нiякого уряду в тiй органiзацii. Органiзацiя часто сходилася до «Бесiди», i балакалося про можливiсть перевороту, а про подробицi