Роман про добру людину

Емма Андiевська

«Роман про добру людину» Емми Андiевськоi – це фiлософсько-психологiчний твiр, дiя якого вiдбуваеться в украiнському таборi для перемiщених осiб в Мiттенвальдi***. Лейтмотивом твору е прославлення добра, яке е основою iснування свiту. Свiтову славу письменницi принесли прозовi твори «Герострати», «Роман про людське призначення», «Подорож», «Джалапiта», «Тигри», «Казка про яян», поетичнi збiрки «Народження iдола», «Наука про землю», «Вiлли над морем», «Мiражi», «Мiста-валети», «Шухляднi краевиди» та iн. Емма Андiевська – украiнська письменниця та художниця, яка працюе у стилi сюрреалiзму та герметизму.

Емма Андiевська

Роман про добру людину

Роман

Безмежна доброта – рiдке явище. Добротi природа вiдпустила мiсця – лише як виняток з ii правил. Добру людину нищать, затоптують, коли ж нема сили знищити – глузують, знущаються, i вона завжди гине. Але якби не народжувалася ця безмежно добра людина, яка нагадуе нiкчемним сотворiнням про божественнiсть людського покликання, весь свiт не проiснував би й митi. Все буття рознесено б на друзки, i воно нiколи не втiлилося б знову. Бо навiть злi, мерзеннi й пiдлi креатури не проiснували б i одного вiддиху, якби всього буття не виправдувало iснування безмежно доброi людини, ii затоптують, однак через неi, i то виключно через неi, рухаеться свiт.

– Чого ти так прусуешся?

– Я?

– Нi, Господь Бог.

– Я взагалi нi!

– Ну гаразд, iди сюди, менi нудно. В такий день варта – пекельнi муки. Цей дощ!

– Так. Дощ.

– Це все, що ти маеш сказати?

– Хочеш анекдоту?

– Гм. Що несеш?

– Хiба не бачиш? Валiзу.

– Валiзу? Ну нехай, давай анекдоту!

Тимко позiхнув i скрушно глянув на Дмитрика, який мiцно стискуючи ручку картонноi валiзи, зупинився перед контрольною будкою на входi до табору.

– Якщо не анекдоту, то бодай щось нового. Що дiеться на свiтi. Ти ж вештаешся скрiзь. Знову лагодиш якусь справу?

– Нi, пипоть тобi на язик! – вiдповiв Дмитрик, таборовий злодюжка й манiпулятор вартостей, якi не дуже мiцно трималися своiх власникiв, – я тепер тiльки чесною працею!

– Що у валiзi?

– Старий крам. Якщо тобi конче кортить, покажу, навiть у цей дощ покажу. Клятий дощ! Зовсiм чесно, гендлярство тепер не виплачуеться!

І Дмитрик з певнiстю й виструнченою поставою людини яка говорить щиру правду, поставив валiзу на землю, трохи схилив верхню частину тiла до ношi, не спускаючи очей з Тимка, описав овальний рух руками, нiби рвучись вiдчиняти замки, а одночасно й наче вiдкидаючи ззаду поли невидимого довгого сурдута, тодi сiпнувся назад, ляснув пальцями, даючи цим зрозумiти Тимковi, що в його головi засвiтилася блискавка, яку вiн зараз викладе словами, а це далеко важливiше, нiж у дощ вивертати нутрощi з валiзи, i заходився оповiдати, чiтко i зi знанням справи, масну анекдоту, вiд якоi Тимко зайшовся реготом, хоча чув ii вже безлiч разiв не тiльки вiд Дмитрика, а й вiд Дмитрикових хлопцiв, що в цю мить крiзь свiжо прорiзанi дiри в таборовiй дротянiй, кожного тижня латанiй з наказу мiсцевих охоронцiв порядку огорожi завершували чергову операцiю: у дешевеньких картонних валiзах, таких, як стояла бiля ноги Дмитрика, серед бiлого дня зносили до сховища на горищi третього бараку крадених поросят, яких Дмитрик, як вiн висловлювався, органiзував на селi i таким простим способом, завинувши поросятам рильця, аби не кувiкали, стриноживши й позапаковувавши живу ношу в валiзи прошлюзовував у табiр.

Акцiя пройшла успiшно, нiхто не накрив хлопцiв на гарячому i вони тепер тiльки чекали на Дмитрика, який нiс у валiзi останне порося, щоб пустити далi, вже по таборових каналах i канальчиках живий товар, заки полiцiя влаштуе облаву й розшуки.

Хлопцi знали своi обов'язки, чiтко виконуючи Дмитриковi розпорядження з вiрою в його щасливе око, бо Дмитриковi все завжди краще вдавалося, нiж iншим, може, тому лише, що Дмитрик не вiдзначався зажерливiстю i вмiв кидати те, що не давалося проковтнути за раз, не жалкуючи за втраченим, та хлопцi не ламали голови, чому iм краще працювати з Дмитриком, нiж з iншими. Зрештою i Дмитрик сам не любив замислюватися, як i його хлопцi, навiть у такi хв