Герострати

Емма Андiевська

«Герострати» Емми Андiевськоi – фiлософський роман, в якому читач зустрiне чимало рефлексiй про Бога, людину та свiт***. В основi назви твору – iсторiя про мешканця Ефесу Герострата, який спалив храм Артемiди у рiдному мiстi, аби прославитися. Авторка викривае «геростратизм» як вiчну жагу людини до здобуття слави будь-яким способом. Свiтову славу письменницi принесли прозовi твори «Герострати», «Роман про людське призначення», «Подорож», «Джалапiта», «Тигри», «Казка про яян», поетичнi збiрки «Народження iдола», «Наука про землю», «Вiлли над морем», «Мiражi», «Мiста-валети», «Шухляднi краевиди» та iн. Емма Андiевська – украiнська письменниця та художниця, яка працюе у стилi сюрреалiзму та герметизму.

Емма Андiевська

Герострати

Я антиквар. Моя невеличка крамниця, в якiй найчастiше туристи купують кольоровi гравюри рiзних мiст, старi географiчнi мапи, книги i поштовi марки (поштовi марки мають успiх також серед школярiв), мiститься на розi двох вулиць, дослiвно крок вiд центру. Той, хто проiздив цим мiстом i бачив, який там iнколи рух, завжди дивувався, потрапивши на вулицю, де моя крамниця. Бо хоч вулиця зразу ж за рогом i виходить на площу, яку одностайно проклинають пiшоходи й шофери, туристи й мiсцеве населення (справа в тому, що в буднi там чомусь зосереджуеться рух, який корком замикае вхiд у першу-лiпшу вулицю, i, щоб перейти на другий бiк, треба змарнувати принаймнi пiвгодини), на нiй такого стиску i гуркоту, як на сусiднiх навколо, що сходяться на площi, не трапляеться, хоч ii перетинае лiнiя трамваю, а вранцi й вантажнi авта, якi довозять городину на базар, скорочуючи собi шлях до мiсця призначення, що веде повз вiкна моеi крамницi.

Вулиця, де мiй антикварiят, у порiвняннi з iншими така тиха, аж я не здивувався б, довiдавшись, як iй при плямуваннi забули надати акустики i вже пiсля того не направляли, i саме тому вона по святах i недiлях взагалi мертва. Хтось ще скаже, нiби я вiдхиляюся вiд головноi теми, придiляючи стiльки уваги вулицi, де моя крамниця. Вулиця не вiдограе жодноi ролi в тому, що я збираюся оповiдати, але я боюся пропустити найменшу подробицю, що пролила б свiтло на iсторiю, яка зо мною трапилася. Я, наприклад, зовсiм не певний, чи якби мiй антикварiят був на iншiй вулицi, сталося б те, що змiнило все мое життя. Інколи менi здаеться, нiби вулиця тут рiшуче нi до чого i пояснення всього, що приключилося, лежить виключно в менi. Та iнколи я починаю вагатися. Воно менi починае здаватися не таким уже ii певним. Я надто близько стою до подiй, аби належно оцiнити iх, i тому менi цiнний кожний деталь, який може стосуватися до моеi iсторii. Історii, що ii п сам не годен збагнути.

Досi я нiколи нiчого не писав, як не брати до уваги оповiдань i переказiв, якi доводилося писати в гiмназii i якi, як пригадую, менi нiколи не вдавалися (хоч назагал я вчився добре), можливо, тому, що писати оповiдання в мене асоцiювалося з поняттям несолiдностi!. Трудити папiр, коли те саме зручнiше виходило сказати усно, я вважав марнуванням часу. Менi, щиро кажучи, ще й зараз не мiститься в головi, як могло статися те, що змусило мене взятися за перо. Я люблю свiй фах i досi жив мирним життям, як кожна пересiчна людина, поки в мою крамницю не з’явився чоловiк, якого я нiколи доти не бачив, i не зажадав, аби я писав його бiографiю.

Вiн зайшов i сказав, щоб я писав його бiографiю, так невимушено i просто, нiби попросив продати книжку, i згодом, хоч як я корегував пам’ять, той день не мiнявся, наче вiн десь ще перед тим уже iснував до дрiбниць вiдлитий у металi, i його лише за бiчнi кiльця, як до палацу вносять бронзових асирiйських левiв, уже готовий внесли в мою пам’ять i поставили, i нiякi нi почуття, нi усвiдомлення, що це неми- сленне, не розчинювали i не усували його, i вiн лишався для мене таким же вiдмежованим, як i тодi, хоч починався вiн, як майже кожний день, без жодних передчуттiв i пересторог.

Ще було рано, годин за двi перед офiцiйним часом, коли я для покупцiв вiдчиняю крамницю. Я сидiв за столом, переглядаючи i сортуючи стоси новозакуплених книг, i час вiд часу прислухався, коли