Украiна чи Малоросiя

Микола Хвильовий

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Украiна чи Малоросiя» Миколи Хвильового – один з найбiльш вiдомих памфлетiв автора, в якому вiн висловлюе своi iдеi та думки щодо майбутнього Украiни***. Найвiдомiшими творами автора е новели «Я (Романтика)», «Кiт у чоботях», «Арабески», «Мати», «Редактор Карк», «Свиня», «Ревiзор», «Повiсть про санаторiйну зону», незакiнчений роман «Вальдшнепи». Микола Хвильовий (справжне iм’я Микола Фiтiльов)– талановитий украiнський письменник, майстер психологiчноi новели з елементами романтизму та iмпресiонiзму.

Микола Хвильовий

УКРАЇНА ЧИ МАЛОРОСІЯ?

Рабство – рiч ганебна, але рабська психологiя в свободi – гiдна зневаги.

    Ф. Шiллер

Нация – зто исторически сложившаяся устойчивая общность языка, территории, экономической жизни, психологического

склада, проявляющегося в общности культуры.

    И. Сталин

На баштi б’е годинник. На сходi вже стоiть свiтла полоска свiтанку, i от загуде сонце. Таемна птиця вiдродження розплющила очi i розправляе своi могутнi крила. Але ми ще стоiмо на чатах i прислухаемось. На колiнах нам лежать квiтневi числа «Комунiста» з 18 до 29, i тодi «мимохiть виринають в пам’ятi цi гiркi й iдкi слова» великого поета, що iх ми поставили в своему першому motto, i зрозумiло: ми читаемо публiцистичнi етюди славетних i бездоганних марксистiв – Володимира Юринця iз Держвидаву i Андрiя Хвилi iз Агiтпропу. Нам страшенно не хочеться полемiзувати з ними, бо знаемо, яка це невдачна праця: хiба докажеш, що не кожний Герострат – Герострат i не кожному крикуновi судилося прославитись в Ефесi? Але ми також знаемо, що за спиною наших марксистiв[1 - Хоч вони цього, можливо, i не хочуть.] стоять певнi кола радянського суспiльства, i тому знову тягнемось до атраменту. Словом, нумо розвивати своi попереднi думки.

Проте, з другого боку, було б несправедливим вiдмовити як Юринцевi, так i навiть Хвилi в деяких i плюсах. Погоджуючись з нами, що могутнiй вчора та скомпрометований нами сьогоднi славнозвiсний масовiзм е шкiдливе явище, вони тим самим вiдкривають нову сторiнку в лiтературнiй дискусii. В своiй останнiй статтi, пiдводячи пiдсумки нашоi першоi перемоги i намiчаючи теми для дальшого обговорення, ми самi до цього й закликали. Плужанський анальфабетизм давно вже сидить нам в печiнках, i тому всяку спробу вiдмежуватися вiд нього ми щиро i вiд душi вiтаемо.

Шкода тiльки, що нашi друзi кар’ером влетiли «в другий екстрем». В той час, коли тов. Пилипенко i Ко просвiтянствували, мов справжнi автокефальнi християни, Юринець i Хвиля почали свiй трiумфальний похiд пiд грiм екстравагантноi фанфаронади гаданого переможця, i в супроводi хоч i порожньоi, але зате галасливоi фразеологii, кожний з них, уявивши себе по меншiй мiрi Наполеоном, раптом прийняв позу[2 - Звичайно, зовсiм не по заслузi.] претензiйноi, начебто об’ективноi третьоi особи i зi свого агiтпропо-держвидавiвського «висока» потрiпуе по плечу Вiльну Академiю, мовляв: «Ну что, брат Пушкин?» – «Да так, брат, – отвечает, бывало. – Так как-то все…» – «Большой оригинал».

З того ж самого «висока» нашi наполеони показують i свою смiливiсть: мовляв, зачепи тiльки – одразу пожалiюсь папi-агiтпропу. Ми, партiйцi, свого папу теж поважаемо, але дозвольте зазначити, що й вище наведенi плюси захмарено невеличкими, але красномовними мiнусами.

А втiм, дамо слово нашим другим друзям. Хай вони допоможуть нам поговорити з нашою мамою, що iм’я ii – компартiя. І будемо ми говорити так, начебто культурний рiвень нашоi авдиторii не нижчий за шановну ерудицiю т. Юринця.

I

Мерiнг, наприклад, завше гадав, що iдею соцiалiзму не тiльки в естетицi, а навiть полiтицi й науцi не зовсiм визначено. Це давало йому привiд не погоджуватися навiть з Марксовою характеристикою щодо автора «Розбiйникiв». Вiн, прямолiнiйнiший за Плеханова, навiть вiн нiколи не поспiшав з рiшучою характеристикою тих чи iнших явищ в духовному життi народу.

Як же нашi друзi характеризують i репрезентують перед компартiею великий культурний здвиг, що допiру розпочався в украiнськiй лiтературi? На