Арабески

Микола Хвильовий

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Арабески» Миколи Хвильового – новела, присвячена традицiйнiй для iдiостилю автора темi абсурдностi романтичних iдеалiв революцii***. Найвiдомiшими творами автора е новели «Я (Романтика)», «Кiт у чоботях», «Арабески», «Мати», «Редактор Карк», «Свиня», «Ревiзор», «Повiсть про санаторiйну зону», незакiнчений роман «Вальдшнепи». Микола Хвильовий (справжне iм’я Микола Фiтiльов)– талановитий украiнський письменник, майстер психологiчноi новели з елементами романтизму та iмпресiонiзму.

Микола Хвильовий

АРАБЕСКИ

IX слово

Город. Я безумно люблю город. Я люблю виходити ввечерi iз своеi кiмнати, iти на шумнi бульвари, випивати шум, нюхати запах бензолу й тодi йти на закинутi квартали, щоб побачити японськi лiхтарики – так, здаеться – в трикутниках цифр: будинок на розi, №: горить. Я люблю, коли далеко на дальнiх мiських левадах рипить трамвай: щось неможливе нагадуе цей рип, щоб постали передi мною теплi образи, як хрустальнi дороги, як прозоро-фантастичнi леденцi (коники), що я iх уже нiколи, нiколи не побачу на базарi. Тодi я люблю Еспанiю, тому що вона далеко, тому що я фантаст, тому що я пiзнаю й кохаю город не так, як iншi, тому що город – це Сервантес Сааведра-Мiгуель, тому що в битвi при Лепанто, тому що в полон до алжiрських пiратiв. Тому пiдходить до мене Марiя i каже:

– Nicolas! Я читала сьогоднi еспанськi новели, i я скажу: Мартiнес Сiерра – моя радiсть, бо в його новелах маленька музика, мелодiя слiв, як оркестр моеi душi, коли у вишневих садках моеi чумацькоi краiни жеврiють зорi: падають на ягоди крiзь темну темряву лiтньоi синеблюзоi ночi й падають на ставки, щоб прозвучати. Мартiнес Сiерра – маленька флейта, веснянка дум про далеку Еспанiю.

Ми зупинилися на мосту. Гримить повiнь. Над рiкою важкi веснянi хмари. Тодi Марiя дивиться на далекий огонь, що горить на костьолi, i творить поему. Гримить повiнь. Над рiкою важкi веснянi хмари.

Нiч.

Весна.

Мiст.

Марiя.

О Мартiнесе Сiерра! Тобi, музичному музикантовi, твоiм новелам, де звучить така широка й радiсна весна, де мiрiяди мiрiядiв голубих метеликiв над гармонiею моеi душi, – тобi шлю iз своеi чумацькоi краiни привiт. О Мартiнесе Сiерра! Не тiльки ти закоханий у звуки, фарби й запах слова – я теж естет. Я вiрю, що на душi зiйдуться десь у мiрiядах мiрiядiв голубих метеликiв, у цiй голубiй хуртовинi, коли серце так енергiйно стисне, наче таемна мавка розказуе океанну казку, коли в океанах горять жемчуги, як горить сонце на шляхах моеi чумацькоi надзвичайноi краiни. О Мартiнесе Сiерра! Про що розповiм тобi? Чи розкажу тобi, як спiвають нашi дiвчата бiля шведських могил, коли пiсня з бурякiв, як сiроока жура, як генiальний Леонтович у бур'янах мойого степового краю? Чи розкажу тобi, як повiльною ходою бредуть круторогi воли з молочноi ферми? Чи сплету тобi вiнок iз польових дзвоникiв – з подiй: як була, як пройшла, як гримiла, як народжувалася молода епоха? Ішла м'ятежна епоха. Ішла духмяна романтика, i нечутно ходили в борах тiнi середньовiчних лицарiв. Бiгли вiтри iз сходу – сторожкi й тривожнi. І тодi в аулах моеi голубоi Савойi стояв гул. Через перевали, з азiятського степу, з глухоi тайги, летiли: депеша за депешею.

О Мартiнесе Сiерра!..

Нiч. Весна. Гримить повiнь. На дальньому костьолi горить огонь i теж творить поему. Я мовчу. Марiя мовчить. На мосту тихо, i тiльки мутнi води клекочуть i тiкають у невiдому даль. Тодi я знову пiзнаю, як я безумно люблю город. Уранцi, в городi, де незнайомi вулицi, а по них проходиш, якось невiдомо й задумано: проходять i зникають давно забутi тiнi iхтiозаврiв, i розчиняеться рожеве вiкно в майбуття. Гарно приiхати в город iз села, коли в кварталах дрiмае тиша, дрiмають вiзники, а по вулицях метуть двiрники, коли в городi прокидаеться ранок i гулко процокотить фаетон, а потiм – змовкне.

Слухай, Nicolas! Коли я думаю про мiськi квартали, я думаю, що я чула юнка з голубими прозорими вiями, що я амазонянка й джигiтую десь у заозерних краях… Слухай, Nicolas!

Нiч. Весна. Гримить повiнь. І тiкають мутнi води в