Сто тисяч

Іван Карпенко-Карий

Шкiльна програма #1

П’еса класика украiнськоi драматургii Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч» е психологiчною трагiкомедiею, у якiй розкриваються такi людськi вади, як жадоба наживи та споживацький спосiб життя. Для головного героя твору – сiльського багатiя Герасима Калитки, сенс життя зводиться до того, аби купувати все бiльше i бiльше землi, ставати все багатшим i перевершити найзаможнiшого чоловiка на селi – Жолудя. Прагнучи з усього отримати вигоду, Калитка позичае грошi кумовi пiд заставу та прагне одружити свого сина з донькою багатiя Пузиря. Заслiплений власною жадiбнiстю, вiн стае жертвою iнтриг еврея Невiдомого, який продае йому фальшивих сто тисяч карбованцiв. Але навiть перед смертю Калитка думае лише про грошi. Насиченiсть подiями, промовистiсть iмен та динамiчнiсть сюжету пiдтримують читацьку увагу та зацiкавленiсть, спонукають до роздумiв над життевими цiнностями.

Іван Карпенко-Карий

СТО ТИСЯЧ

Комедiя в 4 дiях

Дiевi люде

Герасим Никодимович Калитка – багатий селянин.

Параска – жiнка його.

Роман – син iх.

Савка – кум Герасима, селянин.

Банавентура – Копач.

Невiдомий – еврей.

Гершко – фактор.

Мотря – наймичка.

Клим – робiтник.

ДІЯ ПЕРША

Ява І

В хатi яку хвилину нема нiкого; входе Невiдомий.

Невiдомий. Нiкого нема… Охо-хо-х! Трудно теперечки жить на свiтi. А через чево i трудно? Через того, що багато розумних понаставало… Усi торгують, а покупателi только глазами купують, i торговлi нема – один убиток. Так я сiбе видумал новую комерцiю: хорошiй будет гендель, ежелi удастся… Попробуем!..

Ява II

Роман i Невiдомий.

Невiдомий. Здрастуйте вам.

Роман. Здоров.

Невiдомий. Це хата Герасима Никодимовича Калитки?

Роман. Це.

Невiдомий. А де ж сам хазяiн?

Роман. Вони в город поiхали, сьогодня повиннi буть назад.

Невiдомий. Я з ним вiдался, i он сказал, щоб я приiхав.

Роман. Може, й вони через годину будуть.

Ява III

Тi ж i Копач.

Копач. Ура! Тепер суд гласний, накривае жидкiв часний! Хе-хе-хе!

Невiдомий. А ви разлi часний? Не похоже.

Копач. Не та рожа? Ха-ха-ха!

Невiдомий. Прощайте! Я навiдаюся опiсля, бо у мене е дiло до Смоквинова. (Пiшов.)

Ява IV

Копач i Роман.

Копач. Ха-ха-ха! Заметь-це пройдисвiт! Я iх багато бачив, у мене опит i практiка. Я на них насмотрелся… Командовал зводом, так пров'янт i фураж часто получав, знаю iх, да i они меня знають! Тепер лiт трiдцать в одставке, по свiту вольно я хожу i в очi смiливо усiм гляжу… Стихи… Ха-ха-ха! А батько купчу й досi ще не совершив?

Роман. Ще в городi.

Копач. Хотiв поздравити його з прiобретенiем земелькi… А Прасковея Івановна?…

Роман. У попа.

Копач. Так! Торiчелiева пустота… Хе-хе-хе! Ти цього не знаеш – це з фiзiкi. В такiм разi – адiо! К обiду я прийду. (Пiшов.)

Ява V

Роман, потiм Мотря.

Роман. Наче i розумний, а дурний. Тридцять лiт шукае кладiв i голий став як бубон, бо все на кладах, кажуть, прокопав… І все вiн зна – тiлько нiчого не робе. (Іде до дверей i гука.) Мотре, та йди-бо сюди!

Мотря за дверима. «Чого там? Нема менi часу».

Роман. Та нам, мабуть, не буде часу i вмерти. Іди-бо! Зашиеш менi сорочку, геть розпанахав рукав, а мати десь пiшли. Хочеться менi з Мотрею побалакать, то нема за чим у хату йти, так я нарошне розiрвав рукав.

Входе Мотря.

Заший. (Показуе.)

Мотря. Де це ти так розпанахав?

Роман. Зачепився за вила.

Мотря зашива, Роман ii цiлуе.

Мотря (б'е його кулаком). А це що? А тпруськи!

Роман. Хiба не можна? Ми ж восени поженимось, чула? Що батько казав?

Мотря. То тодi i цiлуваться будемо, а тепер зась! Може, ще батько шуткував, а ти вже н губи розпустив.

Роман. Нi, це не шутки. І мати казала, i батько казав, що кращоi невiстки не треба.

Мотря. Уже зашила. Іди собi, я не маю часу теревенi править, та он вже батько приiхали.

Роман. Батько? Справдi.

Мотря вибiга.

Ява VI

Герасим i Роман.

Герасим. А ви чого тут збiглись, роботи нема, чи що?

Роман. Та я розiрвав рукав… Мотря зашила.

Герасим. А мати ж де?

Роман. Пiшли до попа…

Герасим. Знайшла празник. Іди ж до роботи, бо там роти пороззявляють та й стоятимуть. Нехай коней розпряжуть, а збрую зараз однеси в комору,