Каторжна

Борис Грiнченко

Шкiльна програма #1

«Каторжна» Бориса Грiнченка – глибоке психологiчне оповiдання про долю нещасноi дiвчини, яку нiхто не любив. Усi лаяли i ганяли Докiю: i мачуха, i п’яний батько, i дiти мачухи, вона ж лише хотiла теплоти. Не склалося й з особистим щастям, навiть коханий вiдвернувся вiд неi. Бажання помсти полонило серце дiвчини, однак, ii втримало сумлiння, i страх, що постраждае невинна подруга. Людина, яка не зазнала любовi i добра з дитинства, е нещасною. Однак те, що в зачерствiлому серцi Докii ще жеврiе вогник людяностi, робить ii кращою за усiх кривдникiв.

Борис Грiнченко

КАТОРЖНА

І

Каторжна – так ii всi звали.

– Унеси дров у хату, чи чуеш, каторжна ти! – кричала мачуха.

– Геть з-перед очей, каторжна! – визвiрювався на неi батько, вертаючись п’яний з шинку i заточуючись по хатi.

– За сцо ти мене стовхнула, католзна! – пищав дворiчний мачушин хлопчик, б’ючи ii кулаками.

І так усi!.. Навiть хлопцi та дiвчата на вулицi хоч i не так часто звали ii каторжною, але ж i на ймення мало коли звали, а як звали, то все ж iз додатком:

«Ота каторжна Докiя…»

Та й було за що. Вiдколи мачуха ввiйшла в батькову хату, ця маленька, семи рокiв, дiвчинка й разу не глянула на неi по-людському, а все з-пiд лоба. Може, вона боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тiльки тим, що вона мачуха; а потiм не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона. Може… А все ж був у неi завсiгди вовчий погляд. Та й не самий погляд!

Третього чи четвертого дня пiсля свого весiлля мачуха звелiла iй горщики поперемивати, а в неi, бачите, чомусь затрусилися руки, i вона впустила та й розбила горща. Не можна ж було дурну не повчити – i мачуха дала iй штурханця. І ось пiсля цього – хоч ти iй що, а нiчого не вмiе до пуття зробити: або поб’е що, або наплута, накруте й не так зробить, як треба. Довелося вчити трохи не щодня, а далi й щодня… Так що ж вона – покаеться? перепросить? Така! Хоч ти ii вбий, од неi слова не почуеш i нiколи не заплаче, – найгiрше, що й не заплаче нiколи!

– Докiе! – спершу ще ii таки на ймення звали, – чому хвiртки не причинила? Теля вибiгло.

Мовчить.

– Кому я кажу? Чи я тобi не наказувала?…

Мовчить, у землю очi втупивши. Убив би на цьому мiсцi!

– Чи ти оглухла? – І мачушина рука з усiеi сили б’е ii.

Стоiть, мовчить.

– Так слухай же! слухай! Ось тобi, щоб слухала, щоб слухала, чуеш ти?!

Нi пари з уст! Нi сльозини з очей, мов iй i не болить! Одного разу мачуха не втерпiла:

– Хоч би ти заплакала коли, каторжна!.. А вона тiльки глянула на неi з-пiд лоба, як вовк, i мовчить. І так завсiгди. Б’е ii мачуха, б’е, поки втомиться, поки заболять руки, – аж тодi кине:

– У-у!.. проклята! Каторжна!..

А до батька яка вона? Ще як мати ii жива була, так тодi тiльки до неi й мостилася, та вдвох усе плакали. Тодi хоч плакала! Та що з того?… Така ж i мати ii була – або плаче мовчки, або докоря: «Нащо п’еш, нащо жидовi хлiб носиш!..» Давав iй вiн доброго прочухана, як пiд п’яну руч. Ну, то ж матiр бив, а ця ж чого тiкае вiд його? Не завсiгди ж вiн i п’яний, iнодi схочеться йому пожалувати ii – вона ж таки рiдна дитина, – оце й покличе: