Без хлiба

Борис Грiнченко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Без хлiба» Бориса Грiнченка – оповiдання, присвячене традицiйнiй для авторського iдiостилю проблемi соцiальноi несправедливостi, бiдноти селян. *** Перу автора належать й iншi твори, зокрема, «Батько та дочка», «На розпуттi», дилогiя «Серед темноi ночi», «Пiд тихими вербами», «Пан Коцький», «Каторжна», «Сам собi пан» тощо. Борис Грiнченко вiдомий як талановитий письменник, який працював у жанрах прози, поезii та драматургii.

Борис Грiнченко

БЕЗ ХЛІБА

І

Край села стояла хата поганенька, а в iй жив селянин iз жiнкою та з дитиною – хлопчик був невеличкий, недавнечко народився. Вже третiй рiк був, як вони побралися, – з чужого села вiн ii взяв, – а все нiяк не могли збитися на хазяйство. У iх тiльки й було худоби, що теличка, – купили ii торiшню весну, – та й та недавно здохла. А хоч би й не здохла, то все ж годувати нiчим було б. Як усе недороди, то й самим iсти нiчого – не то що теличцi. Поплакала Горпина за теличкою, так хiба з того доможеться?

На весну зовсiм у селянина не стало хлiба. Тижнiв зо три позичками жили, а тепер уже його знае, як i жити – нiхто й позичати не став, усякий каже:

– Що я тобi позичатиму? У мене в самого, може, дiти голоднi сидять, а тобi давай, давай, а назад i не сподiвайся. Ти вже он у всього села напозичавсь. Тут сам за мiшок хлiба, може, хтойзна-що вiддав би!

Раяла жiнка Петровi до пана пiти, найнятися. Пiшов на сусiднiй хутiр – не взяли: i так багато, кажуть, наймитiв. До другого пана пiшов, так той глянув, що в Петра одежа – лата на латi, подумав, що гольтiпака, пройдисвiт якийсь, – не схотiв i говорити.

– Геть! – каже, – багато вас тут ходить таких!.

Зовсiм не знав Петро, що й робити. У кого коняка була, так хоч возити панськi дрова з лiсу наймалися, а йому й того не можна.

Одного ранку встала Горпина вдосвiта. Дитина ще спала. Молодиця почала тихесенько бiля печi поратися, а Петра послала дров урубати. Пораеться, а сама думае:

– Якби цей тиждень так-сяк перебутися, а там, може, помiг би Господь, то поiхала б до батька в Сироватку: може б вони хоч з мiшечок дали. Лихо без коня: то сiла б, поiхала, та й годi; а тепер, поки-то випрохаеш у кума того коня!

Вiдчинилися дверi. Петро внiс дрова, додолу кидае.

– Та не грюкай-бо так, дитину збудиш! – каже Горпина.

Розтопила молодиця в печi, постановила горщики. Тодi пiдiйшла до дiжки з борошном, глянула:

– Петре, а Петре!

– Га?

– А що ми оце робитимем?

– Як?

– Борошна тiльки на раз, та й то хлiбини на двi. Помовчав Петро, далi каже:

– Що ж його зробиш? Я вже й сам не знаю…

– Хiба ще пiти попрохати?..

– Та до кого ж iти, коли у всiх напозичалися так, що нiхто вже не дае?

Горпина й сама це добре знала. Замовкли обое. Прокинулась дитина в колисцi, молодиця взяла ii на руки, почала годувати. Воно вхопилося голодне, та й кинуло: молока нема. Тiльки ще дужче заплакало. Каже Горпина: