Силуети

Микола Хвильовий

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Силуети» Миколи Хвильового – новела, в якiй звучить традицiйний для iдiостилю автора мотив розчарування у романтицi революцii***. Для героiв твору життя перетворилося на хаос i руйнацiю, де iхне завдання – «героiчно терпiти». Найвiдомiшими творами автора е новели «Я (Романтика)», «Кiт у чоботях», «Арабески», «Мати», «Редактор Карк», «Свиня», «Ревiзор», «Повiсть про санаторiйну зону», незакiнчений роман «Вальдшнепи». Микола Хвильовий (справжне iм’я Микола Фiтiльов)– талановитий украiнський письменник, майстер психологiчноi новели з елементами романтизму та iмпресiонiзму.

Микола Хвильовий

СИЛУЕТИ

Дядя Варфоломiй прийшов на далеку закутну станцiю в ортечека (там був знайомий, теж далекий, але вiн робив посадку поза чергою) й чекав на потяг. На станцii було порожньо, майже нiкого: двi-три фiгури в постолах, i було прокисло. В залi першоi-другоi класи буфет: двi-три сосиски, три-чотири булки. Ще в кiмнатi ортечека шипiв блiдо-зелений самовар, з нього й подавали чай випадковим подорожникам, що випадково застряли на закинутiй станцii. І от станцiю так далеко закинуло, що тiльки скажеш – «дивно!». Навiть повiтовий город (маячить вiдци). прокидаеться, насторожився, а тут i досi в «мужськiй уборнiй» лежить огризок сосиски й ручка вiд кулемета «Махim». Але саме ця-то станцiя й ворушила своею приступнiстю почуття рiшучого задоволення. Тому: тут було тихо, радiсно, лише зрiдка сторож Матвiй збентежить спокiй перону рiзкими дзвонами на повiстку. Потiм удари одлунають – i знову тихо. Дядя Варфоломiй вийняв з кишенi телеграму й перечитав ii ще раз. Стефан писав так: «Їдьте. Згодний». Це значить, Стефан поведе наступ на Веронiку. І слiд: на то вiн i брат. Не можна ж ii залишити в такiм становищi. І тут же дядя Варфоломiй подумав: «Чудово! Божественно! Приiде – курочок розведе!» А потiм ще подумав (по традицii: «хто не був молодий, той не був дурень»): «А лiта вгамують, навчать. Ох-о-хо! Суета життейська».

Нарештi потяг подали. Тодi Варфоломiй забрав клунок i вийшов з далеким знайомим з ортечека. Звичайно, на дорогу (вшиву, коли вiтер рветься в щiлини, а пiчки ще нема; коли придавлять так, що тiльки охнеш; коли одноманiтний стук колiс заколисае й присниться все, що пройшло, що вiдходить – i жах, i грюк, i чорт знае що), за таку дорогу остаточно розболиться тiло. Потяг летить за гори, за лiси, на пiвнiч. Дядя Варфоломiй дрiмае. І сниться йому це:

…Стефан. Дема. Веронiка. Веронiка кричить. Веронiка в кучеряшках (в каштанових, як каштан) i так нагадуе строкатий плакат, нiби вiн висить на перших громах повстання.

«…Ну добре! Коли тобi так плакатне, що ти забула, не хочеш знати родину, то…»

…Дядя Варфоломiй хвилюеться:

– …Добре. Добре. Так. Так. І кiнчай, будь ласка, скорiш. Дай i менi сказати.