Наречений

Микола Хвильовий

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Наречений» Миколи Хвильового – експресiонiстична новела, для якоi притаманний надзвичайний драматизм***. Головнi героi твору – закоханi Михайлик i Катруся, якi стали жертвами нелюдськоi, звiрячоi сутностi новоi епохи. Найвiдомiшими творами автора е новели «Я (Романтика)», «Кiт у чоботях», «Арабески», «Мати», «Редактор Карк», «Свиня», «Ревiзор», «Повiсть про санаторiйну зону», незакiнчений роман «Вальдшнепи». Микола Хвильовий (справжне iм’я Микола Фiтiльов)– талановитий украiнський письменник, майстер психологiчноi новели з елементами романтизму та iмпресiонiзму.

Микола Хвильовий

НАРЕЧЕНИЙ[1 - НАРЕЧЕНИЙ. Надруковане це оповiдання вперше у журналi «Всесвiт» (1927.—№ 35). Згодом у т. З Творiв i т. 1 Вибраних творiв (звiдки й подаемо) з такою передмовою:«Для контрреволюцii нiчого нема «святого». Вона не милуе навiть маленьку людину з глухоi провiнцii – людину, що, мабуть, нiкому, нiколи й нiчого поганого не зробила. Як же iнакше розумiти це оповiдання?»Написано 1927 року.]

Вона була тихесенька собi телефонiстка з волосноi телефонноi станцii. Вона жила й виросла в такiй глушинi, де, крiм фанта, нiяких розваг не знають. Ім'я iй було Катруся. Їi не можна було назвати красунею, але навiть мiсцевi кумушки добачали в нiй багато симпатичних рисок. Якось так трапилось, що вона закохалась у волосного писаря i якось так трапилось, що волосний писар пiшов у партизани – у тi партизани, що проти бiлих загонiв. До цього часу вона буквально нiчого не розумiла в полiтицi. Але тепер вона зрозумiла, що треба воювати проти генералiв i що не треба царя. Вона, нарештi, навiть зробилась справжньою революцiонеркою, бо Михайлик[2 - Так звали ii коханого.] писав, що справжнi революцiонери не тiльки проти царя, але й проти соцiал-угодовцiв. Коли приходили нуднi й довгi степовi ночi, вона сiдала до столу й писала:

«Дорогий мiй, золотий мiй Михайлику! Пишу тобi на твою колишню адресу, але не знаю, чи дiйде i чи дiстанеш ти цього листа. Я тебе кохаю, як i колись кохала – дуже, так, що аж зiдхати важко. Я вже тепер не тiльки проти царя, а й проти соцiал-угодовцiв. Коли до нас приходять червонi, я страшенно радiю i навiть плачу вiд радости. Всi вони такi гарнi й хорошi, нiби всi вони були твоiми близькими товаришами. Так що, дорогий мiй, золотий мiй Михайлику, тiльки вони мене трохи втiшають у моему самотньому життi».