На озера

Микола Хвильовий

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«На озера» Миколи Хвильового – лiрична новела, в якiй автор описуе картини мальовничоi природи, якi вiдкриваються йому на полюваннi***. Найвiдомiшими творами автора е новели «Я (Романтика)», «Кiт у чоботях», «Арабески», «Мати», «Редактор Карк», «Свиня», «Ревiзор», «Повiсть про санаторiйну зону», незакiнчений роман «Вальдшнепи». Микола Хвильовий (справжне iм’я Микола Фiтiльов)– талановитий украiнський письменник, майстер психологiчноi новели з елементами романтизму та iмпресiонiзму.

Микола Хвильовий

НА ОЗЕРА

…Коли твiй човен покинув осоння й захлюпотiв пiд парасолями староi лапастоi верби[1 - Верба самотньо маячить серед глухоi дичавини комишiв.], тодi ти помiчаеш раптом, що небо нiколи не бувае таке хрустально-голубе, як у серпнi. І саме в цей момент життя запахне вранiшнiм запахом i ти думаеш: чи не повертаеться буря твоеi молодости?

Колись, мiльйони рокiв тому[2 - Чи то був сон?], тебе тривожили очi якоiсь романтизованоi дiвчини, i ти йшов у бiлий сад, iшов похитуючись, мов п'яний, – така солодка путь була перед тобою. Ти падав на землю й безумствував, бо ти згоряв у пожарi першого неповторного кохання.

Але хiба ти думав, що все це нiколи не повернеться, i тiльки раптом[3 - Пiд парасолями лапастоi верби.] перед очима твоiми вiтром помчаться спогади? Хiба ти думав?

Так уклонись же цьому хрустально-голубому небу, що зробило бурю в твоiй душi i хоч на мить вивело на загубленi дорiжки твоеi юности.

А втiм, життя таке барвисте, що кожному своя путь. Один сидить у б'ергальцi й нюхае тютюновий дим за чашкою пива, другий флiртуе десь з радянськими «мадам», третiй млiе бiля самовара й радiо-рупора останньоi конструкцii.

Я вiдпочиваю на полюваннi, i тому покраса незнаних свiтiв менi також вiдома, як i всякому флямарiону.

В суботу я одягаю ботфорти, перекидаю через плече ремнi, патронташi, ягдташi й рушницi i кличу свою суку Нелi. Собака добре знае, в чому справа, i починае хвилюватись: лiзе до мого обличчя, з вдячнiстю лиже менi руки й верещить. Тодi я одчиняю дверi й дивлюсь на свого iрландського сетера. Але Нелi не пiде без мене. Вона скалить зуби й кокетуе тоненьким вереском.

– Що з вами? – запитую я. – На якiй мовi ви говорите? На мовi паризьких кокоток? Дуже приемно! Ви питаете, чи я розумiю вас? О, безперечно! Сеlа vа sаns dirе!

Нелi робить кiлька плижкiв по кiмнатi. Тодi я рiшуче кiнчаю з цiею церемонiею i йду з дому.

На вулицi ми беремо вiзника, i за пiвгодини я вже за городом, на товарнiй станцii. Сюди подадуть дачний потяг на степовi пiвстанки, i за кiлька хвилин ми розпрощаемось iз шумом мiських вулиць.