Сам собi пан

Борис Грiнченко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Сам собi пан» Бориса Грiнченка – гумористично-сатиричне оповiдання про селянина, який витратив останнi грошi на те, аби побути паном***. Автор висмiюе панiв i симпатизуе кмiтливому Данилу, який шукав права людського, а не панського, але так i не знайшов. Перу автора належать й iншi твори, зокрема, «Батько та дочка», «На розпуттi», дилогiя «Серед темноi ночi», «Пiд тихими вербами», «Пан Коцький», «Без хлiба», «Каторжна». Борис Грiнченко вiдомий як талановитий письменник, який працював у жанрах прози, поезii та драматургii.

Борис Грiнченко

САМ СОБІ ПАН

Я iхав залiзницею, третiм класом i, як звичайно, у вагонi з написом: «Для некурящих».

Ох, цей напис! Раз у раз доводиться воюватися з подорожнiми, щоб вони справдi не курили, – це знае кожен, кому траплялося сiдати до таких вагонiв, сподiваючися заховатися в них од огидноi отрути димом з паленого листу. Будь ти дитиною, кашляй вiд тяжкоi хвороби на груди, – все дарма: напуватимуть тебе тiею отрутою, смiючися i з твоiх прохань, i з твоiх протестiв.

Цього разу трапилося, що в нашому вагонi людей було дуже мало i з них виявився тiльки один курiй, високий лiтнiй селянин у кудлатiй капелюсi, з-пiд якоi блищала пара виразних розумних очей. Вiн iхав з двома своiми товарищами, i з iх розмови я довiдався, що цих трьох дядькiв уже не вперше посилае сiльська громада до мiста клопотатися за одну громадську справу. Тепер вони верталися додому i були веселi: справа клалася на добре: от-от уже добудуть свого. Трошки глузуючи, пригадували собi, як сьогоднi тупцялись у якiйсь губернськiй писарнi та розмовляли з панками. Дядько в капелюсi витяг тим часом з кишенi критого кожуха курецьке знадiб'я та й почав поважно длубатись у кисетинi, добуваючи звiдти тютюн та натоптуючи його в люльку своiми товстими робочими пальцями. Як вiн узявся був до сiрникiв, я попрохав його не курити, показавши на напис.

– Хiба? – пiдвiв вiн голову i глянув за моiм пальцем, читаючи: «Для не-ку-ря-щих». А й справдi, що тут не годиться. Вибачайте, не буду: коли тут таке право, щоб не курити, то й не куритиму. Бо, звiсно, пiд яким правом чоловiк е, то вже того права й слухайся. От якби тут не було цiеi таблички, то хоч би ви були й дуже великий пан, я вас не послухався б i нiчого б ви зо мною не вдiяли, – казав вiн, помалу витрушуючи назад у кисет тютюн iз люльки.

– Тодi б я нiчого вам i не казав, бо й я корився б тодi тому праву.

– Хiба? – спитався вiн, зашморгнувши зразу кисет i знову, як i перше, пiдводячи голову. – Оце добре, що в вас такий напрямок. А то звичайно так бувае, щоб люди пiд право хилилися, а пан – нi. Це вже я вивiрив i на оцьому курiйствi, бо менi була така притичина.

– А яка ж саме притичина вам була? – запитавсь я, зацiкавившись.

– То справдi притичина! – засмiявся старий сивий дiд, товариш мого курiя.

– Чудасiя! – додав тоненьким голосом другий товариш – худий гостроносий чоловiчок, швидкий на рухи. – Я б такого i не вдав, як Данило – не витримався б. Бо це треба як затятися, то вже щоб i не зрухнутися iз свого.

– Так, може б, ви й менi розказали про вашу пригоду? – попрохав я Данила.