Пан Коцький

Борис Грiнченко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Пан Коцький» Бориса Грiнченка – психологiчне оповiдання про життя кота, який був дуже рiдний авторовi, чия смерть сприймалася з усiм можливим болем, як смерть близькоi душi***. Перу автора належать й iншi твори, зокрема, «Батько та дочка», «На розпуттi», дилогiя «Серед темноi ночi», «Пiд тихими вербами», «Без хлiба», «Каторжна», «Сам собi пан» тощо. Борис Грiнченко вiдомий як талановитий письменник, який працював у жанрах прози, поезii та драматургii.

Борис Грiнченко

ПАН КОЦЬКИЙ

Через що в мене до всiх живих тварин на свiтi таке почування, як до чогось рiдного? Через що думка про iх збуджуе в мене милосерднiсть, терпимiсть i любов? Через що я лiчу всiх тварин до своеi сiм’i так само, як i всiх людей?.. Через що тварина зостаеться менi другом, братом, товаришем, якого я шукаю, якого люблю?

    Е. Золя.

Я не люблю котiв, вони завсiгди мають ворожi замiри проти пташок.

Але цей придбав мою прихильнiсть.

Випадком трапилося, що вiн народився на канапi в моiй свiтлицi. З цього часу канапа зробилася найулюбленiшим мiсцем, де вiн пробував.

На згадку про звiсного казкового героя, що подужав усiх лiсових звiрiв, його найменовано Паном Коцьким. Одначе в йому не було нiчого геройського, i вiн виявляв таку повагу до кожного звiра, що завсiгди тiкав од кожного, а найбiльше вiд трьох здорових псiв, бо кожен з iх мав такого рота, що в йому вiльно могло мiститися з пару Панiв Коцьких.

Змалку виявляв надзвичайну любов до письменства. Лазив залюбки по великих полицях з книжками i був дуже лихий на товстi томи, коли вони не хотiли з iм гулятися, а важко й гучно гупали додолу. Коли хто працював за столом, злазив на стiл, сiдав i дивився. Так вiн довгий час щодня уважно слухав, як читано украiнський переклад однiеi великоi поважноi книги, що саме тодi готовано до друку за кордон. Але найбiльше, здаеться, прихильний був до повiстярства, принаймнi вiн вельми цiкавився моею повiстю. Я тодi писав «Пiд тихими вербами». Щодня вранцi в десять годин я сiдав за роботу, а вiн стрибав на стiл, – знав, що там уже е про його мiсце. Сидiв i дивився уважно, блищачи своею шерстю темно-мишастою, скрiзь однаковою. Уважно дивився своiми жовтими ясними очима, як бiгало по паперу мое перо. Мабуть, часом йому здавалося, що я не так пишу, як треба, i вiн грацiозно й злегенька спиняв перо своею лапкою.