Князь Ігор

Борис Грiнченко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Князь Ігор» Бориса Грiнченка – iсторичне оповiдання, в якому подаеться авторське бачення походу князя Ігоря на половцiв***. Перу автора належать й iншi твори, зокрема, «Батько та дочка», «На розпуттi», дилогiя «Серед темноi ночi», «Пiд тихими вербами», «Пан Коцький», «Без хлiба», «Каторжна», «Сам собi пан» тощо. Борис Грiнченко вiдомий як талановитий письменник, який працював у жанрах прози, поезii та драматургii.

Борис Грiнченко

КНЯЗЬ ІГОР

І

Давно се дiялось, рокiв 700 тому. В усiй землi нашiй тодi не такi порядки були. Менше людей було, менше сiл i городiв. Та хоч i не багато городiв було, але ж усi села й землi до сих городiв тягли. І до якого города належали тi землi й села, той город ними володав i порядок там давав. У городi бо збиралися земськi люде i раду радили про всякi своi громадськi справи. А суд вершити, землю боронити й орудувати нею мусив князь, хоча инодi, у важливих справах, радився вiн з вiчем (з радою) i з своiм вiйськом. А над усiма князями найстарший був великий князь Киiвський. Такий був звичай i лад; та тiльки ж самi князi не дуже сей лад i звичай шанували. Хоч i родичi вони промiж себе були, та заздрили один одному, один у одного землi однiмали i вбивали один одного; а то в чужiй землi, щоб помститись над князем, його людей, нi в чому неповинних, рубали i сiкли, села й городи iх палили й плюндрували. Бували инодi й мiж ними такi князi, що про долю рiдного краю дбали, як ось би Володимир Мономах. Та таких було мало, а то найбiльше князi тiльки й знали, що помiж себе гризлись. А щоб одностайно стати проти ворога за всю землю – того у них не було. А ворогiв у той час, про який ми оповiдаемо, було не трохи. Найлютiшим ворогом були дикi половцi. Здобичницький народ. Жив вiн по степах широких у шатрах i на одному мiсцi не сидiв, а то туди, то сюди переходив, – то коням кращоi пашi вишукуючи, то розбишацькi наскоки на нашу землю роблячи. А чинили вони нам бiди не потроху i часто, набiгаючи, край наш палили й плюндрували i наших людей до себе у бран, у неволю забирали. Давали iм одсiч нашi князi, та тiльки рiдко умiсно йшли на ворога, а бiльше все поодинцi i через те й гинули часто, а як умiсним боем iшли, то били половцiв тяжко. Отже в той час, про який наша оповiдь буде, найбiльше половцiв великий князь Киiвський Святослав не милував i не раз iх, i не два як вiвцi розгонив. От i тепер (р. 1184) збираеться на половцiв. Всi князi з ним укупi на невiрних б'ють, тiльки молодого князя Новгородсiверського, Ігоря Святославовича, там немае. Послав був i по нього старий Святослав, до умiсного бою за рiдну землю з половцями закликаючи. Скоро дуже виступив у похiд князь Святослав, а тут ще й одлига настигла – нема ходу за одлигою та за густими туманами степовими. Зоставсь князь Ігор дома. А як дочувся, що Святослав побив половцiв, усi iх шатра забрав i багато коней i бранцiв привiв, опанувало i його завзяття: – Що ж, – каже, – не князi ми, чи що? – Ходiмо й ми здобудемо собi чести й слави i покажемо ворогам, як нашу рiдну землю займати. Ото ж i звелiв вiн молодому синовi своему, Володимировi, вести до нього вiйсько з Путивля; звелiв племiнниковi своему поспiшатися з Рильська: випрохав собi на помiч загiн чернiгiвського вiйська. А зробивши се, звiстку шле до свого брата меншого, князя Трубчевського Всеволода. Молодий сей князь був, а лицар найславетнiший: куди кине своiм орлиним оком, де махне своею дужою рукою, там ворог трупом поле встилае або тiкае, не озираючись. Тяжко дужий i в бою хоробрий був князь Всеволод, то й прозвано його за се Буйним Туром. Шле йому Ігор таке слово: – Брате мiй любий! Годi вже нам дома сидiти. Чи не час нам половцiв пошарпати, щоб вони нашоi землi не плюндрували? А збирай бо, брате, своi вiрнi вояки та рушаймо вкупi на ворога! Не забарився з вiдповiддю Буй-Тур Всеволод: оповiщае вiн любого брата Ігоря i шле йому таке слово: – Брате мiй любий, коханий мiй брате! Один ти в мене брат единий – обидва ми однiеi крови, обидва Святославовичi. То сiдлай, брате Ігорю, своi конi ворониi, а моi вже