Хатка в балцi

Борис Грiнченко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Хатка в балцi» Бориса Грiнченка – оповiдання, в якому автор майстерно поеднуе описи природи з психологiчним станом людини.*** Перу автора належать й iншi твори, зокрема, «Батько та дочка», «На розпуттi», дилогiя «Серед темноi ночi», «Пiд тихими вербами», «Пан Коцький», «Без хлiба», «Каторжна», «Сам собi пан» тощо. Борис Грiнченко вiдомий як талановитий письменник, який працював у жанрах прози, поезii та драматургii.

Борис Грiнченко

ХАТКА В БАЛЦІ

I

Хутiр Маненький так названо тим, що в йому було всього три хати. Та згодом вiн iще поменшав, бо зосталося тiльки двi: одна згорiла, то чоловiк не схотiв бiльше на хуторi жити, а подався назад у слободу.

Степова, не дуже велика, рiчка крутилася туди й сюди серед рiвноi площини та й проробила собi якось двi дороги: одну в той бiк, де було село, а друга була – сказати б – балка. У старовину, як води в рiчцi було мало, то й в балцi сухо було; а як ii бiльшало в рiчцi, то вона заливала й балку, а в великi дощi розливалася широко й далеко по степу, топлячи хлiб. Колись, за панського ще права, пан iзвелiв насипати добру греблю, щоб загородити рiчцi дорогу в балку. Тепер уже не могла рiчка розливатися набiк. Балка була завсiгди суха, – тiльки погожа вода з холодноi кринички протiкала по iй дзюркотливим струмочком. Пановi сподобалася дуже ця балка, то вiн i почав заводити там хутiр. Уже вiн посадив там трьох хазяiнiв, аж тут вийшла воля, i бiльше нiхто не пiшов у балку. Хутiр стали звати Маненьким i звали так i тепер.

Двi хати стояли одна вiд одноi далеченько. Одну однiй видно було добре; як гукнеш, то чути голос, а слiв хоч скiльки гукай, не розбереш. Бiльша стояла по один бiк балки, геть вище вгору й ближче до греблi. Друга, менша, притулилась iз другого боку балки, мало не на самому днi, бiля кринички.

Бiльша хата була гарно обгороджена, у дворi було повно повiток та хлiвiв, а в iх товару та коней багато. Там жив заможний господар Корнiй Гончаренко. Вiн був непитущий, працьовитий господар, трохи скупий i добре вивчив приказку: «хто шага не береже, той сам шага не вартий. І вiн дуже берiг того шага, може аж надто дуже, бо коли б менше, то бiльше б Корнiя люди любили, був би вiн сам добрiший. У декого з своiх громадян вiн купив кiлька надiлiв, а потiм у одного панка невеличкий клаптик землi, – i було в його таке господарство, що люди приходили в його ласки, помочi запобiгати, а сам вiн думав розкидати стару хату та вибудувати нову, кращу. У село вiн вертатися не хотiв, бо був одлюдько великий. Нiколи нiхто не бачив, щоб вiн смiявся, – тiльки всмiхався часом своiми твердо стисненими вустами з-за чорних усiв та бороди, а його неласкавi темнi очi завсiгди так дивилися, мовби вiн усе гнiвався. Вiн трохи не такий був, поки жила його жiнка. А як вона, молода ще, вмерла, – вiн осмутнiв одразу. Але ще бiльше вiн осмутнiв, як померло в його два дорослi сини. Синiв любив Корнiй дуже, i смерть iх важка йому була: вiн iм дбав господарство, думав iх людьми, хазяiнами поробити. Як вони повмирали, Корнiй не занехав господарства, понаймав наймитiв, i хазяйство все кращало, та сам господар зовсiм похмурнiв, одлюдьком зробився. Тепер тiльки й було в хатi веселого, що Марта, найменша i едина тепер Корнiева дитина. Поки сини були живi, – Корнiевi якось байдуже було до дочки малоi; вiн знав, що дiвчина – чужа користь, i мало про неi думав. Але як сини повмирали, то вiн потроху став прихилятися до дочки. А дочка зросла й почала сама господарювати; розцвiла – i почали на неi задивлятися бачачi на красу парубоцькi очi. Та тiльки багатий був Корнiй, то не всякому вiльно було й зводити очi на його дочку.

На селi Корнiя не люблено, але трохи його всi боялися.

– Цей такий, що як уже чого схоче, то й воду запалить, аби свого доскочити! – казали про його люди.

І Корнiй жив собi сам iз дочкою, та ще в його хатi була наймичка та двое наймитiв. Було в тiй хатi сумно, – тiльки Марта, весела та щебетлива, звеселяла ii. Та останнiми часами чогось i Марта притихла й осмутнiла…

Стоячи на горi, згорда позирала Корнiева хата на поганеньку хатчину,