Дзвоник

Борис Грiнченко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Дзвоник» Бориса Грiнченка – психологiчне оповiдання про дiвчинку-сироту, яка змалку знала лише знущання i хотiла покiнчити життя самогубством. *** Перу автора належать й iншi твори, зокрема, «Батько та дочка», «На розпуттi», дилогiя «Серед темноi ночi», «Пiд тихими вербами», «Пан Коцький», «Без хлiба», «Каторжна», «Сам собi пан» тощо. Борис Грiнченко вiдомий як талановитий письменник, який працював у жанрах прози, поезii та драматургii.

Борис Грiнченко

ДЗВОНИК

Їi звали Наталею. Вона була маненька, iй було тiльки сiм рокiв. Мати ii вмерла рокiв уже з пiвтора, батько був калiка, та ще й п'яниця. П'яницею вiн був iздавна, але поки не був калiкою та жива була жiнка, то вiн якось там хазяйнував на своему клаптику землi. Але вiн, пiдковзнувшися, впав на льоду, переломив собi руку й тодi вже мало що мiг робити. А тут жiнка вмерла. Вiн зовсiм розпився, прогайнував господарство, продав землю, – зосталася сама обiдрана хатка. Вiн мало коли бував дома, а в тiй хатi сидiла Наталя.

Сидiла й голодувала. Добрi люди помiтили, що вона голодуе, почали закликати ii до себе обiдати, а потiм якось поклопоталися за бiдну сироту, щоб узято ii до сирiтського дому. Наталю вiдвезено до губернii й там здано до того дому.

Добрi люди казали, що Наталi буде там краще. Вона й сама силкувалася так думати, але чогось iй страшно було туди iхати.

Як приiхала, то стало все ii життя по-новому.

Дома вона голодувала часом, а як не голодувала, то наiдалася хлiба та порожнього борщу з буряками, бо каша не щодня бувала; а тепер вона могла iсти добру смачну iжу щодня i скiльки схотiла. Дома вона ходила в дранiй, латанiй та задрипанiй одежi, а тут була в неi одежа чистенька: влiтку – легенька, взимку – тепленька, саме добре. Дома вона мерзла в обiдранiй, нечупарнiй хатi, спала на голому полу, тiльки в голови пiдмостивши поганеньку подушечку, а тут хати були великi, чистi, теплi, i спала вона на м'якому лiжку, засланому тоненькою ряднинкою. Дома ii батько п'яний лаяв, а часом бив, а тут нiхто не бився, не лаявся: коли що треба було робити чи не робити, то начальниця просто велiла чи забороняла завсiгди спокiйним, рiвним, однаковим голосом, – вона навiть не кричала нiколи. Це нове спокiйне життя в достатках спершу здавалось Наталi, пiсля ii вбогого сiльського життя, якимись розкошами, якимсь пишним, панським, трохи не царським, життям.