Батько й дочка

Борис Грiнченко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Батько та дочка» Бориса Грiнченка – психологiчна новела, позначена надзвичайним драматизмом***. Маруся живе удвох з батьком, вiн працюе на шахтi, на якiй несподiвано стаеться аварiя. Чи вернеться батько живим до дочки? Щира любов i турбота дiвчинки викликають величезну симпатiю в читачiв. Перу автора належать й iншi твори, зокрема, «Дзвоник», «На розпуттi» та iн.

Борис Грiнченко

БАТЬКО ТА ДОЧКА

І

Мала Маруся зосталася дома сама. ii батько пiшов на роботу в шахту. Нi братiв, нi сестер у неi не було.

Мати ii вмерла, тим вона завсiгди зоставалася сама, як батько йшов на роботу.

Вони прийшли сюди з села. Маруся залюбки згадуе той час, як вона там iз матiр'ю жила. Тiльки це давно, давно було! Вона ледве пригадуе молоде вродливе обличчя з великими темними очима. Вона пригадуе, як це обличчя, без краю ласкаве, схилялося до неi, а дбайливi руки вкривали ii теплiше, i тихий материн голос казав:

– Спи, моя голубко! Спи, мое серденько!

Багато з того, що тодi було, позабувалося – адже iй тiльки чотири роки було, як мати вмерла, – але цей чарiвний образ нiколи не зникав з душi бiдноi дiвчини-сироти.

Їi батька звали Максимом. Вiн був безземельний, бо Марусин дiд, за панського ще права, був при панах, а не хлiборобом, i через те землi йому не дано. Як Максим дружився, то його матерi вже не було на свiтi, та й батько незабаром по тому вмер. Зостався Максим сам iз жiнкою.

У iх була тiльки хатка та дворища клапоть, а землю хлiборобну наймати доводилось. Поки мати Марусина жива була, – вони так-сяк господарювали; а вже як вона вмерла (тiльки п'ять год за чоловiком i пожила), то тодi господарство зовсiм занепало, бо й не можна було хазяйнувати без господинi. Максим не схотiв женитися вдруге; вiн оддав Марусю в сiм'ю до своеi сестри, а сам позабивав вiкна та дверi у батьковiй хатi та й подався заробляти на шахти.

У тiтки Маруся вижила чотири роки. Важко iй там було жити!

Вона завсiгди була як чужа, як приймачка у цiй сiм'i. Там було вже четверо дiтей та двое старих, – то Маруся була аж сьомою. Усiм треба було надати iсти, всiх треба було якось одягти. Тiтка з дядьком з усiеi сили працювали, годуючи сiм'ю, – тож не дивно, що вони часом натякали Марусi, що вона не «своя». Правда, Максим платив сестрi за дочку скiлькись там грошей. Тiтка з дядьком знали, що цих грошей стане, щоб прогодувати дiвчину. А все iм здавалося часом, що Маруся – зайвий клопiт у iх; здавалося це iм того, що важка робота в убозтвi зучила iх труситися над кожною крихтою.

Через те Маруся не знала жалування в цiй сiм'i. Воно i своi дiти тiтка не дуже милувала, та все ж то були своi: хоч i покартае, та й пожалуе потiм. А Маруся була «не своя», хоч i родичка. Тим вона чула вiд тiтки здебiльшого саме бурчання та гримання i мало, дуже мало коли зазнавала жалування.

Eгe, вона не знала жалування, того пестливого материного жалування, що так добре його видко навiть, як гляне мати, як погладе дитину по голiвцi. Оце саме й було найбiльшим горем бiднiй уразливiй дiвчинi. Тим i образ той, як мати ii пестуе, нахилившись до ii, Марусиного, приголов'я, зберiгся в дитячiй душi такий звабливо-чарiвничий.

Найбiльша радiсть Марусi була, як у неробочий день часом приходив до неi батько.

Вiн дуже любив Марусю, завсiгди приносив iй якого гостинця, садовив ii до себе на колiна, як вона була маленькою, i так багато розмовляв iз нею, як вона пiдросла. З самим батьком тiльки розмовляла вона зовсiм щиро, сам батько тiльки й знав, чим вона журилася та з чого радiла.

І ото, як одного разу сидiли вони вдвох у садку, ii журба за рiдним пестуванням вибухнула вiдразу.

– Вiзьмiть мене, вiзьмiть мене до себе, татку! Я не хочу тут бiльше жити! – благала, ридаючи, дiвчина, припадаючи своею маленькою чорнявою голiвонькою батьковi до колiн.

– Серденько мое, куди ж я тебе вiзьму? Адже я в казармi живу, – там тобi не можна жити, – впевняв ii батько.

– Я буду там жити, я буду вам пособляти, – тiльки вiзьмiть мене!

– Дурненьке! Ти не знаеш, що то таке казарма. Там