Залiзний острiв

Олесь Гончар

«Залiзний острiв» Олеся Гончара – це новела з роману «Тронка», героями якоi е двое закоханих***. Дух авантюризму привiв iх на вiйськовий корабель, який служить полiгоном для нiчних бомбардувань. Юнiсть, чистота i любов проти сувороi дiйсностi вiйни – тема, що неодноразово зустрiчаеться у творчостi митця, звучить i в новелi «Залiзний острiв» з роману «Тронка». Цей твiр е обов’язковою частиною шкiльноi програми. Найвiдомiшими творами автора е романи «Собор», «Тронка», «Прапороносцi», новела «Модри камень».

Олесь Гончар

ЗАЛІЗНИЙ ОСТРІВ

(Глава ІХ з роману «Тронка»)

Блакитнiе море. Дитячим щебетом починаеться ранок на одному з мальовничих пiвостровiв, що по-тутешньому зветься просто кут. На кутi великий старовинний парк, один з тих паркiв, що iх колись насаджували та поливали в таврiйських маетках заробiтчани та мiсцевi степовики, тi, чиi внуки та правнуки зараз цiле лiто щебечуть у затiнках цього парку та смаглявiють бiля моря до мулатноi смаглостi. «Комуна» зветься цей кут i цей парк, тому що тут ще в двадцятi роки справдi була комуна демобiлiзованих червонофлотцiв, i хоч комуни давно нема, але ймення вiд неi ще й досi зосталось. Восени та навеснi, доки дiти у школi, в Комунi проводяться наради районного масштабу, форуми чабанiв або кукурудзоводiв, сюди ж iдуть вiдзначати й Першотравень, а потiм на цiле лiто – рясносонячне, степове, – влада тут переходить до рук пiонерii, хлопчакiв та дiвчаток, що iх з усiх усюд звозять сюди, i iхнiм житлом стають цупкi профспiлковi намети, а единим начальством – виховательки та вожатi.

І хоч тут здебiльшого все люди веселi, але й серед них своiми вигадками та голосом, що як веселий дзвiночок, видiляеться Тоня Горпищенко. Коли не глянеш, вона в оточеннi дiтлашнi, i хоч нiкому Тоня не потурае, як i iй самiй батько не потурав, всякого вмiе приструнчити, все ж, незважаючи на це, малюки чомусь линуть до неi найбiльше, iм з нею весело, Тоню вони по-справжньому люблять, ii енергii вистачае i на танцi, i на спiви, i на рiзнi iгрища, а дiтям, що прибули сюди аж з обласного центру, нiхто так цiкаво, як Тоня, не розповiсть про рiзнi трави та про комах, про муравок та степових птахiв, вона тобi й цикаду, i ящiрку сама зловить, щоб зблизька ii з дiтьми роздивитись. Але якщо ти звичками розгуба-роззява i, скупавшись, там i забуваеш бiля моря щось iз своеi одежi, щоб хтось за тебе пiдбирав, то не сподiвайся, що Тоня-вожата це так тобi пропустить. З ii легкоi руки на табiрному подвiр’i з’являеться така собi «Дошка юних забудькiв», на якiй висять на гвiздочку чиiсь забутi труси, чиiсь балетки, чийсь картуз…

Люблять з нею дiти ходити в походи, а оскiльки дивитись тут особливо нема чого, все степ та степ, де тiльки й побачиш давнiй, може, ще сарматський курган або слiди капонiрiв – захисникiв, де пiд час вiйни стояли обкопанi лiтаки, – то найчастiше Тоня йде з дiтьми по дузi затоки аж до того мiсця, де над самим морем, край рудоi сушi соковите зеленiють кущики очерету.

– Вгадайте, звiдки цей очерет? Чому нiде бiльше нема, а тут зеленiе?

І бувае, що декотрий з дiтлашнi i вгадае:

– Мабуть, тут е солодка вода.

В очеретi справдi натрапляють вони на таке багатство, якому й цiни не складеш у степу: криниця чистоi джерельноi води! Не дуже й глибока вона, сонце ii просвiчуе аж до дна, а саме дно, мов у каменоломнi, золотиться уламками абияк накиданого каменю-черепашника. Дiтям-розкiш: обляжуть криницю з усiх бокiв, набирають воду в пригорщi й смаковите п’ють, а понапивавшись, пустують, бризкають один одному в обличчя, лящать, аж поки знову прищухнуть, дивлячись, як вода в криницi встоюеться i сонячне промiння, зламане в нiй, перестане гойдатись. Ось тодi й дiзнаються вони вiд Тонi-вожатоi, що це криниця не проста, що про неi ходить легенда, нiбито в нiй дно подвiйне, i коли довго дивитись отак, то можна помiтити, як на днi, мiж отим сторчма накиданим камiнням, зблисне уламок шаблi козацькоi. Легенду цю знае вся степова округа, i, звичайно ж, у недiлю жодна п’яна компанiя не мине криницi, щоб не повстромляти в неi своi п’янi пики – iм ввижаеться там i шабля, i кинджал, i що за