За мить щастя

Олесь Гончар

«За мить щастя» Олеся Гончара – це психологiчна новела***. Дiя вiдбуваеться у першi повоеннi роки, головний герой твору – молодий артилерист Дiденко – закохуеться у незнайомку, але iхня любов обертаеться трагедiею. Свiт умовностей проти свободи вiчного почуття – саме таким е центральний конфлiкт новели «За мить щастя» Олеся Гончара, яка е обов’язковою частиною шкiльноi програми. Найвiдомiшими творами автора е романи «Собор», «Тронка», «Прапороносцi», новела «Модри камень».

Олесь Гончар

ЗА МИТЬ ЩАСТЯ

Новела

У тропiчному мiстi Рангунi, де молодi смаглочолi солдати стоять з автоматами на постах у своiй джунглянiй зеленавiй одежi, в мiстi золотих пагод – храмiв, що пiдносяться в небо стогами жовтогарячого жнив'яного блиску, в мiстi, де рано нiч настае i в присмерках палацу, мовби вихопленого з казок Шехерезади, майне раптом обличчя з прекрасним профiлем камеi, а на сценi, вiдданiй схiдним розкошам пластики, спiвають руки танцiвниць, тчуть пiсню кохання пiд звуки дивного iнструмента (назва якого так i зосталась тобi невiдома!), – в той жагучий, по-тропiчному паркий рангунський вечiр з фантастикою музики, краси i мрiй пiднебесних згадалася чомусь ця давня iсторiя, iсторiя iнших широт…

Лiто було, перше повоенне лiто, виноградники зеленiли, i першi снопи виблискували в полях.

Слiпучий день, коли свiтяться стернi, а шляхом, що стелиться з нашого табору до найближчого мiстечка, артилерiйськi трудовi нашi конi тюпачать. Тiльки не гармату тягнуть за собою, не в артилерiю впряженi, а в звичайну бочку-водовозку. Високо на нiй в пiлотцi набакиренiй, в медалях на всi груди сидить Дiденко Сашко, артилерист. Про демобiлiзацiю думае хлопець, не iнакше. Бо всi ми в цi днi тiльки тим i живемо, що скоро додому, а там кожного з нас жде любов. Того своя, того своя, а кого просто невiдома, туманна. Насвистуе, наспiвуе бравий водовоз, недбало пустивши через чоло пасмо пшеничного чуба. Дунайське небо шовками – блаватами переливаеться, лiто горить, пашiе, хмелить хлопця.

Яке роздолля навкруги! Пiд час вiйни, коли випадало опинитися в горах скелястих уночi, у хвищу, в завiрюху, не раз кортiло йому крикнути, гукнути, гогокнути так, щоб луна покотилася по всiх Карпатах. Але тодi не можна було. Тодi люди жили нишком, потайки, покрадьки. Переднiй край галасу не любить. Зате зараз Дiденко, виiхавши за межi табору, мае волю гогокати на всю душу:

– Го – го – го – го – о – о!

– Спiваеш? – смiючись питае зустрiчний водовоз iз сусiднього полку.

– А що – погано?

– Нi, не погано. Так i вовк у степу спiвае.

– Давай удвох!

– Давай!

І вже у двi горлянки:

– Го – го – го – го! Го – го – о – о!

Лунае, розкочуеться навкруги, аж поки вони й роз'iдуться, а найдальшi женцi, випроставшись, весело поглядають на шлях.

Нiхто не вiдгукуеться на Дiденкове гогокання.

А хмiль сонця нуртуе душу, i в голову лiзе всяке таке, що чув про любощi фронтовi, про знайомства в медсанбатi, а то й з мiсцевими грiшницями, – таланить же iншим! А йому – що йому випадало? Гармату тiльки й знав у життi, з нею пройшов пiвсвiту, перемiсив багнюки! Понад хмарами з нею був, плацдарми тримав, – за гарматним боем нiколи й на дiвчат було озирнутись. І ось тепер в'iжджае в палаюче лiто на своiй водовозцi, спраглий, самотнiй.