Пiзне прозрiння

Олесь Гончар

«Пiзне прозрiння» Олеся Гончара – новела, в якiй актуальнi для творчостi автора теми перемоги людяностi i добра над злом звучать з новою силою***. Свiтову славу письменнику принесли романи «Собор», «Прапороносцi», «Тронка», «Берег любовi», «Людина i зброя», повiстi «Бригантина», «Далекi вогнища», новели «Модри Камiнь», «За мить щастя». Олесь Гончар – видатний украiнський письменник, автор соцiально-психологiчних та фiлософських романiв, повiстей та новел.

Олесь Гончар

ПІЗНЄ ПРОЗРІННЯ

Новела

Срiбне небо низьке. Дюни, валуни.

Десь у субтропiках земля родить чудернацькi плоди золотi, а тут вона родить камiння. Цiле життя люди визбирують його: цей рiк визбирають, очистять вiд нього поле, а наступноi весни камiння знову виросло, полiзло головешками з грунту. Кажуть, морозами його тут витискае з землi.

Понад затокою – рибальськi селища та сосни де-не-де. Скупа природа, суворий край. Одначе й вiн, цей суворий, колись льодовиковий край, здатен народжувати поетiв! Здатен дарувати улюбленцям муз нiжнiсть, натхнення… Власне, поет чи, точнiше, наростаюча слава його й покликала сюди Івана Оскаровича, людину по горло зайняту, перевантажену безлiччю обов'язкiв, буденних клопiтних справ, якi, зрештою, до нiжних муз не мають анiякого стосунку. Пiв – Арктики на тобi. Кожна секунда на облiку. А втiм, кинув усе, приiхав. Навiть сам трохи здивований цим своiм рiшенням, злегка iронiзуе над собою: ось ти i в ролi «весiльного генерала», у ролi гостя на вшануваннi того, хто з усiх учасникiв твоеi експедицii був, може найневдатнiшим, був особою майже курйозною, iнодi просто жалюгiдною! Навiть при нiкчемнiм морозi умудрявсь обморозити свого пташиного носа! Пригадуеться зiщулена слабосила постать, що, поспiшаючи на виклик, комiчно й незграбно плутаеться в _якомусь хутряному балахонi[1 - Товаришi таки подбали, щоб не обморозивсь.], з – пiд скрученого набiк полярного башлика сполохано визирае худе, посинiле вiд холоду, вiчно чимось нiби сконфужене обличчя… Вимагаеш пояснень, скажiмо, за самовiльну вiдлучку, а вiн, поблискуючи слiпими вiд сонця окулярами, щось там белькоче, шепелявить, не вмiючи до ладу злiпити навiть те, що мае за душею. Ходив, мовляв, на колонiю пiнгвiнiв дивитись… «Та ти краще пiд ноги собi дивись – там трiщини такi, що незадовго до твого прибуття й трактор проковтнули! Провалишся, хто за такого генiя вiдповiдатиме?» Стоiть, пiдшмаркуе, нiчого вже й не мимрить на свое виправдання.

І ось ти тут «у зв'язку з ним», ради нього, поряд з численними його друзями з рiзних республiк[2 - Правду кажучи, ти й не сподiвався аж на таку його популярнiсть.]. Не забули й тебе: як гостя почесного теж запросили сюди цi рибальськi селища, яким ти маеш розповiсти про свое товаришування з поетом пiд час вашоi спiльноi антарктичноi експедицii. А чи так усе воно й було, як зараз малюеться, чи такi вже й близькi були ви з ним у тих льодових випробах? Для нього ти – один iз керiвникiв величезноi експедицii, безпосереднiй, його начальник, чия влада практично безмежна, на чиiй вiдповiдальностi люди, технiка, криголами, а вiн – Ким, зрештою вiн був для тебе? Лиш один iз численних твоiх пiдлеглих; мало чим зайнятий, мало пристосований до полярних умов, якийсь тиняйло з кореспондентським квитком, ходячий баласт при тобi, – цим, власне, й вичерпувались вашi взаемини. Звiдки було знати, що пiд тiею непоказною зовнiшнiстю, пiд тим незграбним балахоном живе нiжна й вразлива душа поета… Та сама, яка згодом так тонко, проникливо, з такою пристрастю оспiвае людей експедицii, вiддасть належне й тобi також, твоiй енергii, волi, стiйкостi особистiй… Про це найперше й згадали тутешнi пiонери, зустрiчаючи тебе з квiтами. Якась дiвчинка, смiшно шепелявлячи чистiсiнько, як той ii земляк, усе допитувалась: