На косi

Олесь Гончар

«На косi» Олеся Гончара – новела, в якiй автор продовжуе тему утвердження гуманiстичних iдеалiв людяностi, любовi i добра***. Свiтову славу письменнику принесли романи «Собор», «Прапороносцi», «Тронка», «Берег любовi», «Людина i зброя», повiстi «Бригантина», «Далекi вогнища, новели «Модри Камiнь», «За мить щастя». Олесь Гончар – видатний украiнський письменник, автор соцiально-психологiчних та фiлософських романiв, повiстей та новел.

Олесь Гончар

НА КОСІ

Новела

Далi вже нiчого нема – самий простiр, саме безмежжя. Смужка сушi – вузька необжита коса, вiддiлившись вiд степу, простяглась у вiдкрите море. Крiзь обрiй, крiзь небо пронизалася й далi пiшла – не видно iй кiнця. Загубилася в iмлах.

Мiсцями коса зовсiм вузенька, взимку пiд час штормiв ii й хвиля перехлюпне, а зараз вона суха, в сухих палаючих пiсках, у буркунах, у лементi птаства.

Безлiч пташиних гнiзд, яких нiхто не руйнуе; океан повiтря, не отруеного нiчим; гармонiя буття, де почуваеш себе тiльки часткою чогось великого – часткою цього безмежжя, цiеi синьоi вiчностi.

Найкрайнiший край землi, заповiднiсть, чистота.

Стоiть людина на самiм краю, на межi реального – кiльцюе птахiв. Маленька дiвоча рука один по одному бере з кошика легкi алюмiнiевi перснi, надiвае на пташину нiжку, ловкенько пристiбуе на нiй – як амулет, як знак спiлки людини i птаха… Лети!

Закiльцьованих пускаеш з руки в роздолля моря й небес, в оту безкордонну синяву та блакить, пускаеш i таке маеш враження, що не буде iм смертi, твоiм птахам, що злiтають вони з твоеi долонi на вiчне життя.

Улюблена праця, душевна рiвновага, добрi люди, i ця безконечна бура коса iз вiтром, iз сонцем, iз дикими пiсками та мiцним присмаком свободи. Чи не про щось таке мрiялось у пiтьмi студентського гуртожитку, коли пiсля шарпанини дня падала вночi на подушку, не знаходячи i в постелi рятунку вiд навали роздумiв, сумнiвiв, млостивих студентських рефлексiв, коли горiла душа вiд палаючих кривд неподiленого кохання? Змучено, зiспраглено ждала: швидше б кудись! Опинитись би десь!

Пiсля бiофаку, як вiдмiнниця, залишена була в столицi, та це тривало недовго, бо так потiм склалося, що оглянулась аж тут, на краю землi, де тiльки птахи мiтингують.

Що ж, iнодi i в такий спосiб збуваються мрii. Пiсля напруг та перенапруг мiського життя, з його карколомним темпом, чадом, гуркотнявою, нарештi ти чуеш тишу, впиваешся простором, починаеш виходити з очманiння.

Ранком вийдеш – сонце сходить, на березi моря робиш гiмнастику, стоiш, як мама вродила, вiтрець пестить тiло пругке… Нiщо тут не обмежуе тебе, нiхто нiкуди не пiдганяе. Інший плин часу, iншi вимiри, iншi абсолюти. Є тут вiчнiсть. Вiчнiсть у виглядi чистих, нiким не запльованих пiскiв, вловлюеш ii в струмуваннi вiтру, i в спокiйному летi птахiв, i в неквапливих вишумах моря, що i вночi не змовка.