Моя стрiча з Олексою

Іван Франко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Моя стрiча з Олексою» Івана Франка – психологiчна iсторiя, розказана Мироном Сторожем – людиною, яка все життя була ув’язнена***. «Внутрiшнiй супокiй, сила i яснiсть переконань» становлять сенс людського життя i боротьби за правду. Найвiдомiшими творами Івана Франка е «Перехреснi стежки», «Лель i Полель», «Грицева шкiльна наука», «Олiвець», «Boa constrictor», «Украдене щастя», «Будка Ч. 27», збiрки поезiй «Зiв’яле листя», «З вершин i низин», «Мiй Ізмарагд» тощо. Іван Франко – видатний украiнський письменник, який працював у жанрах поезii, прози та драматургii, талановитий лiтературознавець i публiцист.

Іван Франко

МОЯ СТРІЧА З ОЛЕКСОЮ

(Оповiдання Мирона Сторожа)

Я чоловiк проклятий, ненависний, прогнаний з-помiж «чесних», – одним словом, проскрибований. Проскрибований, – се сама вiдповiдна назва. Се не значить, що, примiром, моя совiсть стае супротив мене або щось подiбного, – нi, се значить тiльки то, що люди «чеснi» (коли хочете, можете звати iх «багатими», «сильними», «практичними», – се на одно вийде) випхнули мене з «чесного» i «порядного» товариства, т[о] е[сть] попросту з-помiж себе. І зовсiм справедливо! Мое iм’я враз iз кiлькома iменами подiбних до мене «во время оно» оббiгало весь край, було пострахом усiх «мирних i вiрноконституцiйних горожан», – з моiм iменем усi вони в’язали поняття перевороту, революцii, рiзнi. Правда, в той час, коли «спасителi iснуючого порядку» пiдняли найстрашнiший гвалт, я i моi товаришi сидiли спокiйно i смирно за тюремними гратами та рахували днi короткого життя, страченi пустота марно.

Але возьмiм, примiром, що дiло зовсiм так не дiялось, що менi i моiм приятелям о переворотах та революцiях i не снилося, – то що з того? Чи вже то одно, що я сидiв у тюрмi, не вистачуе, щоби навiки зап’ятати мене в очах «чесних» людей? Ба, але всевiдущий i всемогущий суд справдi признав мене винним, справдi в моiм органiзмi добачив революцiйну жилку, в моiй кровi дослiдив краплю такоi кровi, котру французькi «спасителi порядку» забули пролити до остатку в р. 1872, в моiх очах доглянув iскру такого огню, котрий може запалювати доми «мирних горожан» не гiрше нафти. Одним словом, – я оказався кругом винним на судi, – значить, погорда i прокляття «порядних» людей насупротив мене зовсiм справедливi.

Я й зовсiм не жалуюсь на те, ба, навiть, – хто знае, – може й легше менi стало, коли, вийшовши з тюрми, я почувся свобiдним, як птах у воздусi (як той нiмець каже: vogelfrei). Я чув тодi щось подiбного, як ученик, що по скiнченнi шкiльного курсу виходить зо школи. У нього в руцi свiдоцтво хороше, а в головi блискуча, заманчива надiя на приемностi вакацiй. І я також пройшов курс науки «порядних людей», просидiв поруч них довгi лiта i получив вкiнцi свiдоцтво, – правда, трошки не так написане, як звичайно, – але все-таки увiльняюче мене вiд дальшого сидження на проклятiй лавi. Я вийшов надвiр, на свiжий воздух! У моiй головi кишiли новi мислi, новi враження, а з-посеред них чимраз сильнiше визначувалися звуки сумноi i щасливоi пiснi:

Обриваються звiльна всi пута,

Що в’язали нас з давнiм життям!

Я чув, бачив, знав з сильного биття серця, що се правда, що пута порвалися, що давне життя пропало, – а на першу хвилю, на перший свобiдний вiддих се вистачувало.

Правда чуття, хоть i як сильне та гаряче, недовго палае, – вiк ним не проживеш. Пiсля першого п’яного вибуху воно швидко успокоiлося, – i я поглянув на свiт холоднiшим оком. Життя проскрибованого, чужого посеред людей, ненависного, вiд котрого вiдвертаються всi, що ще донедавна запевнювали йому свою приязнь, – таке життя всякому швидко надоiсть. Правда, побачиш одного такого, що вiдвертаеться, стрiтившися з тобою, – сплюнеш та проворкочеш: «Мiзерак! Махай собi к чорту!» – побачиш другого, третього, – то само! Вкiнцi самому стане прикро, нудно, – розпука огорне. «Що се, – подумаеш собi, – чи се я справдi вже такий гидкий та страшений, – чи тим людям усiм в головах попереверталося!» – «Та нi, – вiдповiдаеш собi самому, – нi одно, нi друге, – а тi