Маленький горбань

Спиридон Черкасенко

«Маленький горбань» Спиридона Черкасенка – оповiдання про доброту i чуйнiсть, про вмiння бути собою i не цуратися своiх вад. Павлик мае щире серце, лише одна вада не дае йому нормально жити: це горб на його спинi. Іншi хлопчики часто ображають його, однак, м’яке серце Павлика не тримае зла. Вiн – юний мрiйник, котрий захищае пташок i полюбляе блукати степом, а ще – розповiдати казки. Внутрiшнiй свiт – головне багатство людини. Саме цьому вчить оповiдання «Маленький горбань».

Спиридон Черкасенко

МАЛЕНЬКИЙ ГОРБАНЬ

І

Весело й шумливо на вигонi за шахтарською слобiдкою. Ген далi до залiзницi зiбралась доросла молодь: парубки в червоних, синiх, зелених, жовтих сорочках пiд пояс, у пiджаках i новеньких картузах, в гарних чоботях з блискучими халявами; дiвчата в рiзнобарвних спiдницях, у вишиваних сорочках, у намистi й стрiчках, у новеньких хусточках – водять короля, спiваючи пiсень пiд гармошку, а деякi сидять просто на травi, дивляться на вигадливий танок, балакають, лущать насiння.

Малеча, ближче до хат, захоплена своiм, – дiвчатка, окремо, хлопчики окремо. Дiвчатка, порозсiдавшись невеличкими купками, граються в крем’яхи; хлопцi, подiлившись на двi лави, змагаються в м’яча. Якого не прийнято, той сидить тут, осторонь, i з цiкавiстю стежить за грою.

Бiганина, галас, регiт…

Халупка, де живе дiд Антип з удовою-дочкою й онуком Павликом, стоiть край слобiдки, нiчим не огороджена, як i всi iншi шахтарськi хатки. За нею починаеться вигiн, а за вигоном, через великий шлях, зелений тепера, – барвистий панський степ.

Свiтить сонечко, припiкае. Тепло й радiсно. Ясний, погожий день викликав з халупки навiть старого колишнього шахтаря, тепера шахтового конюха, дiда Антипа.

Покурюючи люлечку, сидить вiн пiд вiкном на призьбi, а поруч його – Павлик. Обое захопленi хлопчачою грою в м’яча, обом сiяють обличчя од великоi втiхи: короткими, уривчастими вигуками й гучним смiхом вони виявляють свое задоволення, нiби самi беруть участь у грi.

– Ось глянь, дiдусю… ось глянь на Проньку!.. тх-х-хи-хи-хи-и! – захлинаеться од реготу Павлик, нагинаючи голову аж до худих, гострих колiн i коливаючи великим горбом.

– Хе!.. Здорово, шибеник!.. А, який, матерi його мiшок груш!.. Ну й бiга… Ага, не влучив!.. Нi, брат, Проньку не влучиш! Пронька, брат, як тая куля, хе-хе-хе! – хвилюеться й собi старий Антип, притупуючи ногою, й спльовуе набiк.

– Тхi-гi-гi-i-iх! – аж вищить, смiючись, Павлик.

– Гоп-гоп! Та-та-та-та!.. Хе-хе-хе! втiк, матерi його мiшок груш!.. Чий такий? – питае дiд ще про якого-не-будь меткого пустуна.

– Який? отой… найбiльший? – перепитуе Павлик i показуе пальцем. – То ж тiтчин Явдошин… Захарко.

– Ну й прудкий! як заець.

– Вiн, дiдусю, тютюн курить.

– Ов?… А, який! – обурюеться дiд. – Вишпарити поганця! небезпременно вишпарити ремiнякою. А, який! Тютюн… хм! А бiгае здорово! Конем не доженеш. А-та-та-та! ач, як ушкварив! Треба, треба буде Явдосi сказати. Вишпарити брикуна, щоб не привчався казна до чого!..