Вибрана поезiя

Олександр Блок

«Вибрана поезiя» Олександра Блока – добiрка, до якоi увiйшли однi з найкращих вiршiв автора***. Вони представляють собою настроево-медитативнi роздуми над плиннiстю часу, пейзажнi замальовки та iнтимнi переживання. Переклад поезiй був здiйснений видатним украiнським митцем Дмитром Павличком.

Олексанадр Блок

ВИБРАНА ПОЕЗІЯ

(1880–1921)

Присвячено Г.Чулкову

Про смерть

По мiсту все частiше я блукаю.

І все частiше бачу смерть – смiюся

Розважливо до себе. Ну, то що ж?

Так хочу я. Менi властиво знати,

Що в певний час прийде вона й до мене.

Я по шосе проходив бiля скачок.

День золотий дрiмав на купах шутру,

А за глухим парканом – iподром

Пiд сонцем зеленiв. Стеблини злакiв,

Купави, ще з весни набубнявiлi,

Дрiмали в променях пестливих. Далi —

Трибуна придавила плоским дахом

Юрбу роззяв i модниць. Прапорцi маленькi

Пiстрявiли навкруг. А на парканi

Сидiли й видивлялись перехожi.

Я йшов i слухав перегони коней

По грунтi збитому. Тривожний тупiт

Копит. Нараз – ранковий крик:

– Упав! Упав! – кричали на парканi,

І, ставши на пеньок, побачив я

Одразу все: в пiстрявiй одежинi

Летiли там жокеi – до стовпа.

Вiд них одставши, огир басував

Без верхiвця, в розметаних стременах.

За листям кучерявеньких берiзок,

Од мене близько так, – лежав жокей,

Весь в жовтому, на врунах весняних,

Упавши навзнак, повернув обличчя

В глибокi i пестливi небеса.

Так нiби вiк лежав, розвiвши руки,

У небо дивлячись. Прекрасно так лежав.

До нього бiгли люди вже. Здалека,

Поблискуючи спицями повiльними, ландо

Котилось м’яко. Ось вони пiдбiгли

І пiдняли його… І вже повисла

Безвладна жовта, немiчна нога

В обтягнутiй рейтузi. Завалилась

За плечi iм кудись там голова…

Ландо вже тут. І до його подушок

Так обережно й лагiдно приклали

Писклячу жовтизну жокея. На пiднiжку

Хтось вискочив незграбно i завмер,

Пiдтримуючи голову i ногу,

І повернув назад вiзник бундючний.

І так же звiльна спицi обертались,

Поблискували козли, осi, крила…

Так вiльно i прекрасно так померти.

Скакав усе життя з одним бажанням,

Щоб першим доскакати. Й на скаку

Спiткнувся кiнь засипаний. Сiдла

Не втримати вже мускулами нiг, —

І вутлi розметалися стремена,

І, поштовхом одкинутий, злетiв…

Потилицею вдаривсь об свою

Привiтливу, весняну, рiдну землю,

І в мозку всi думки пройшли за мить —

Єдинi, найпотрiбнiшi. Пройшли —

І вмерли. І померли також очi.

І дивиться так мрiйно вгору труп.

Так вiльно i прекрасно.

По набережнiй якось я проходив.

Робiтники в тачках возили з барок

Вугiлля, дрова, цеглу. І рiка

Вiд пiни бiлоi iще синiла.

З-за обшивок розстiбнутих дивились

Тiла засмаглi в зблискуваннi поту,

І Русi вольноi зiницi свiтлi

З лиць почорнiлих сяяли суворо.

І тут же дiти голими ногами

Мiсили купи жовтого пiску,

Тягали – то цеглинку, то полiно,

То дощечку. Ховалися. А там

Поблискували iхнi п’яти чорнi,

І матерi – з обвислими грудьми

Пiд платтям чорним – ждали iх, сварились,

Давали ляпасiв i вiдбирали

Цеглинку, дрова, дощечку. Й тягли

Кудись, пiд ношею зiгнувшись гiрко.

І знов гурма дитяча поверталась,

І починали дiтки знову красти:

Той – цеголку, а той – полiнце…

І раптом – сплеск води i сильний крик:

– Упав! Упав! – знов закричали з барки.

І, випустивши тачку, робiтник

Рукою вказував кудись у воду.

Надбiгла вже юрба кошуль пiстрявих

Туди, де на травi, в камiннi з бруку,

Поблискувала пляшка-половинчик.

Один тягнув багор. А помiж паль,

Забитих бiля берега у воду,

Погойдувалася людина легко

В сорочцi та в розiрваних штанах.

Один схопив його. Допомогли,

І довжелезне розпростерте тiло,

З якого ручаем лилась вода,

На берег витягнули i поклали.

Видзвонюючи шаблею об камiнь,

Городовий навiщось до грудей

Приклав щоку i пильно слухав —