Полiт крiзь бурю

Микола Бажан

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Полiт крiзь бурю» Миколи Бажана – психологiчна поема, присвячена подiям Другоi свiтовоi вiйни***. Головною героiнею твору е юна розвiдниця, парашутистка Оксана, яка ризикуе власним життям, залишаючись вiрною великiй метi – перемозi над фашизмом. Свiтову славу письменнику принесли твори «Будiвлi», «Гофманова нiч» «Нiчнi концерти», «Гетто в Уманi», «Розмова сердець», «Дорога», «Полiт крiзь бурю», «Безсмертя», «Данило Галицький», «Нiчнi роздуми старого майстра» тощо. Микола Бажан – украiнський поет, культуролог, енциклопедист, творив здебiльшого у експресiонiстично-бароково-романтичному стилi.

МИКОЛА БАЖАН

ПОЛІТ КРІЗЬ БУРЮ

Поема

Пружнаста вiхола —

прудка пiдпора крилам.

Борiння. Зрив. Упертий рев стрибка.

Як нудно пахне тулуб лiтака

розпеченим металом i мастилом!

Як ухають, працюючи навзаводи,

мотори!

Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття.

Брести крiзь нiч,

в морознiй хузi плавати,

нести мое малесеньке життя…

Напружено, аж пальцi побiлiли,

чiпляюсь за дюралiевий плинт

i прислухаюсь, як гребе пiд крила

густенну бурю працьовитий гвинт.

Греби поглибше, далi й далi вгвинчуй

десяток тихих людських iснувань

туди,

за пруг,

за фронт,

за бiй,

за грань,

де кожен —

сам, самiтний, поединчий, —

стрибне в ревiння, в хаос, в хлань.

Це буде грань життя мого.

Не знаю, —

кiнець чи грань?

Моi сiмнадцять лiт

я в пам'ятi квапливо проглядаю,

печальний список бiдочок i бiд.

Не бiдкаюсь. Даремно. Нi до чого.

Кому? Тобi, Іване Хомичу?

От знов на мене вiн поглянув строго,

немов почув, як гiрко я мовчу.

За мною слiдом ти крiзь отвiр ступиш,

за мною звалишся у прiрву, в круговерть,

зацiпиш зуби,

сталь кiльця поцупиш

i трапиш в снiг

чи вгрузнеш в смерть.

Ти зробиш все, як я,

а може, навiть краще,

хоч я – молодша

й легше долечу,

та ти пройшов

такi безжальнi хащi,

де вмерла б я, Іване Хомичу!

Про мене знаеш бiльше, анiж кажеш.

Неприязнь тлiе нишком, наче трут.

Вдивляешся,

чекаеш,

мiриш,

важиш, —

не вiрить людям —

твiй щоденний труд.

Я знаю це, i злюсь, i зневажаю,

але убiк очей не вiдведу,

бо нi жаху, нi сумнiву не маю

перед лицем того, на що iду.

Мене вiд спiльного походу не вiддiлить

нi зiр колючий,

нi колючий дрiт,

i я зумiю тiлом власним втiлить

той досвiд мiй,

який би мiг знесилить,

але став силою прожитих трудно лiт, —

iх темний подих розпачу опiк,

жалка образа вiдшмагала iх,

у горлi згорбивсь,

зщуливсь i знемiг

моiх питань невикричаний крик.

Двi тисячi сто дев'яносто днiв, —

i в кожен з них я входила, як в бiль,

немов крiзь терня, дерлася крiзь гнiв.

Двi тисячi сто дев'яносто днiв, —

i я не впала,

й винесла звiдтiль

недоторканну кладь надiй i почуттiв,

як здобуток моiх нiмих зусиль.

Я – не сама,

була я не сама

в своiй хитливiй утлiй самотi.

Я бачила,

що не сховае тьма

великоi просвiтлостi путi.

Я бачила,

я прагнула до них,

прокладачiв незмiряних дорiг,