Вiгiлii

Емма Андiевська

«Вiгiлii» Емми Андiевськоi – поетична збiрка, яка тематично розпочинаеться як цикл збiрки «Спокуси святого Антонiя»***. Одним з центральних мотивiв у вiршах цiеi книги е мотив руйнацii свiту. Свiтову славу письменницi принесли прозовi твори «Герострати», «Роман про людське призначення», «Подорож», «Джалапiта», «Тигри», «Казка про яян», поетичнi збiрки «Народження iдола», «Наука про землю», «Вiлли над морем», «Мiражi», «Мiста-валети», «Шухляднi краевиди» та iн. Емма Андiевська – украiнська письменниця та художниця, яка працюе у стилi сюрреалiзму та герметизму.

Емма Андiевська

ВІГІЛІЇ

ВІГІЛІЇ

ВІГІЛІЇ XXXVI

(Вечiр над морем)

В надтрухлiм свiтлi – селезiнки речень

Над антрацитовим, що з моря, пасмом.

Та на водi ще прямокутник пiснi,

Терпкий вiд видовжень, як вiд наврочень.

Вогнi, мов баклажани. Карк незручний

Ховае берег в шмаття затрапезне, —

Із волоцюгами валявся, бозна

В яких ровах незнаного сторiччя.

Скiнчилася щоденна пантомiма.

Пляж, що з води – гранiтними томами.

Потоншав i пружинить, як фанера,

Сховавши пiд камiння шкiру й норов.

Все вiддаляеться. Лиш вiдсвiт на косi

Гадюкою, що власний хвiст куса.

ВІГІЛІЇ XXXVIІ

Вхiд? Брама смерти? Свiтловий пiлон? —

Не обрiй, а суцiльний – в гнiздах – хрускiт.

Й ледь – рiчище i тiнь вiд тамариска. —

Свiт – перекотиполе i полин.

Лiхтарня. Пристань. Водяна пила

Пiвмiсяця, що – помисли – на ряску

(Тлiн – чи неiснування гумореска?),

І тиша в пiтьмi, як ацетилен

Як тяжко душу й розум – вiд оскоми.

Як тiсно мiж проходами вузькими.

Мiж мурами, де пам’ять, як осуга,

Вже, – не шкодуючи – назавжди – вiд усього.

Що досi – забуття i летаргiю. —

Вбиваючи, смерть – воскрешае й гоiть.

ВІГІЛІЇ XXXVІІI

Крило метелика – айва, з якоi – плед.

Що тягнеться з народжень до народжень.

У срiбло вхiд: шляхiв стрiмка мережа,

Де боржники, якi – в обхiд – вiд сплат.

Крило метелика, гiркий i пiзнiй плiд.

Що, не торкаючи, промiнням рiже.

Кути, якi – на лябiринт вiражу.

Що зберiгае Пасiфаi блуд.

У лялечцi сипке панiкадило.

Що оболонки тлiну поскидало

Й обвугленi перегортае сльози.

Де щойно – по вузлах – пройшовся лазер.

Розкрив метелик крила, як рояль. —

Душа ще зрiе, й порожньо в раю.

ВІГІЛІЇ XXХІХ

Нiч не рухнеться й, наче в прiрву, iде.

Без колiщат – у вимiри обтiчнi.

Вже безпредметним стало нелетюче,

Зник фюзеляж, висять шасi iз вати.

Що барвами – подекуда – як одуд.

Звiльнився свiт вiд клiток i уточнень.

Сплатив борги – i всю на вiтер – здачу.

Лиш де-не-де ще тлiють мараведи.

Змiнилася вага i перспектива.

Все погустiшало – на двi, на три октави,

І кожен кадр, як у нiмому фiльмi.

Вiдпало все настирливе й несхвальне,

І решту – кiпоть – вимила гроза. —

Твердь, скинувши старий комбiнезон.

Ключами наближаеться з низин.

ВІГІЛІЇ XL

Нi свiтла, анi крокiв на майданi.

Нiч – наглухо – у володiння власнi.

Лише душа, як верховiття в лiсi, —

Все глибше й – далi – вiд тандит щоденних.

Не мiсяць – елiпс. Крапле белладонна.

Ще мить, – i шкiрка зовнiшнього лусне.

Позаду – проминальне i облесне.

Єдиний дзвiн, що бамка щогодини.

Все видовжилося й позатихало.

І тiльки серед обрисiв похилих.

На лiнii, що дiлить свiтле й темне.

Громаддя слуху – сторожке й невтомне. —

У снах маячать, хоч нiхто не спить.

Як голос, вiддалi. І нескiнченна путь.

ВІГІЛІЇ XLI

Вiд ночi – пiвобгризений маслак.

Скрiзь – iснування ще дрiбнi реклямки

Та водограю ледь надтрухлi клунки,

Де вже прийдешнього спалахують посли.

Згортаеться в сувiй – шляхетне й зле.

Суцiльний розпад там, де щойно клiнкер.

Найдовшi пащеки (ковта весь свiт) – маленьке.

Де ще майбутне – слизом, як масляк,

І проминальнiсть – у руцi – мензурку,

Що наближаеться, – мандрiвна зiрка, —

І час вiд часу – збоку – зблисне кловня.

Що вiд розлинного лишилася конклаву, —

Луска