Синдром зародка

Анi Лiбро

Навiщо на планетi з'являються дiти iз зайвою хромосомою? Вiдповiдь проста: це синдром зародка. Хвороба любовi. Вiрус, який знаходиться всерединi кожного з нас. Маленький людський зародок, що зачепився одного разу за стiнки матки, наполегливо i безкорисливо вiдкривае цю таемницю не тiльки своеi матерi, але кожнiй людинi i навiть цiлому народовi. Лiза – наша сучасниця, найзвичайнiсiнька жiнка, киянка з двома дiтьми. Вона живе на Позняках, розлучена i мрiе знайти чоловiка, який зробив би ii щасливою. Нiчого особливого, як у всiх. Робота не за фахом, необхiднiсть виживати, бажання подолати самотнiсть i сiмейну карму незаконних народжень i невезiння. Ставши свiдком самогубства незнайомоi жiнки, Лiза несподiвано розумiе, що живе якось не так i що пов'язана з цiею подiею мiцними нитками пам'ятi i власноi долi. Щоденник самогубцi приводить Лiзу у дитячий будинок. Поступово вона позбавляеться вiд егоiзму i легковажностi i замiсть пошукiв обранця, який мiг би дати iй щастя, пробуе сама бути комусь корисною. Вона не просто заражаеться синдромом зародка, але вiдкривае для себе чудовий i рятiвний сенс цього загальнолюдського захворювання, здатного зробити наше життя щасливим.

Анi Лiбро

СИНДРОМ ЗАРОДКА

У життя дуже довга iсторiя, але у кожного з нас е вкрай точний початок – це момент зачаття.

Жером Лежен (французький генетик, професор, що вiдкрив хромосомну природу синдрому Дауна)

1

Дивний стан природи – кiнець лiта. Вiтер вже прохолодний, i темнi притихлi дерева почали жовтiти, але сонце марнотратно сипле на землю свое слiпуче промiння. Нiби опираеться пiвтонам, тiй невизначеностi мiжсезоння, за якою приходить пора холодiв.

Вчора, коли Лiза брала квитки на московський поiзд, в Киевi ще сяяло лiто, i в свiтлi серпневого сонця не вiдчувалося анi частки прощання.

Але сьогоднi у Москвi над пероном висить мерзенна осiння мряка. Повiтря густе, липке, нав'язливе: чiпляеться за одяг, плутаеться у волоссi.

Поiзд стоятиме ще пiвгодини, але вони не стали розтягувати прощання: махати один одному руками, вигадувати фальшивi фрази й ловити в поглядах тiнь продовження. Як два заблукалих мандрiвника: зустрiлися, доторкнулися один до одного, придивилися i зрозумiли, що пiдуть далi у рiзних напрямках.

Дива не сталося. Те, що багато мiсяцiв зростало всерединi, виявилося звичайною втомою вiд самотностi.

«Як добре, що вiн пiшов, – думае Лiза, крiзь мутне скло чiпляе поглядом сiрi лiхтарi. – Але, якби залишився, безглуздо стирчав на перонi, посилаючи есемески i намагаючись постукати у вiконце, було б здорово. Так всi закоханi роблять, коли прощаються. Всi… Закоханi… Добре, що вiн пiшов».

Щоб вiдволiктися, вона розкрила прихоплений в дорогу роман i довго дивилася на цифру -115- внизу сторiнки. Лiтери розпливалися, не бажаючи складатися в слова.

«Може, Бог створив пустелю для того, щоб людина посмiхалася деревам…» – вона перечитувала цю фразу, як заклинання, кiлька разiв, шукаючи у нiй сенс.

Як безглуздо все вийшло. «Приiжджай, я бiльше без тебе не можу!» – написав вiн в останньому листi. І вона помчала, як божевiльна. «Нiч туди, нiч назад, не так вже i далеко, тiльки подивитися один на одного, а раптом, це доля…» – умовляв вiн ii. На один день. Точнiше, на кiлька годин, якi повиннi були вирiшити всi питання iх пiврiчного вiртуального спiлкування.

Художник, вiд якого втекло натхнення, i колишня вчителька, яка вмiе розмовляти вiршами. І що з цього могло вийти?

Лiзi, мов цуценятi, раптом захотiлося сховатися у темному куточку вагона i тихенько поскиглити вiд образи. Як боляче розбиваються мрii.

Зголоднiлий по жiночому тiлу, самотнiй художник оволодiв нею, не давши оговтатися вiд першого захопленого враження вiд нього. Це сталося прямо в майстернi на околицi Москви, серед запахiв пилу i фарб, серед дерев’яних рам, намальованих дерев i птахiв, якихось старовинних предметiв, наповнених давнiми таемницями. Просто i грубо. Без якихось там романтичних арабесок.

Це трапилося. І як можна було вiдмовити, адже вона сама до нього приiхала. Напевно, це була бравурна