Походеньки Тома Сойера

Марк Твен

Ім'я талановитого американського письменника Марка Твена тiсно пов’язане з найвiдомiшим його персонажем – бешкетником i непосидою Томом Сойером. Волелюбний Том багато в чому е вiдображенням самого автора, втiм, не лише його, а й багатьох читачiв, адже всi ми родом з дитинства. Дванадцятирiчний Том та його вiрний товариш Гекльберрi Фiнн – жителi невеличкого провiнцiйного мiстечка в Америцi. Маленькi приятелi спробують себе у ролi детективiв та пiратiв, заблукають у печерi та вiдшукають неймовiрний скарб. «Походеньки Тома Сойера» – одна з найвiдомiших у свiтi книг. І не дивно, адже у шибеника Тома е чому повчитися дорослим i дiтлахам: не лише хитрощам та винахiдливостi, а й гумору, щиростi та безмежноi любовi до життя.

Марк Твен

Походеньки Тома Сойера

(За перекладом Михаiла Енгельгардта, 1911 р.)

Передмова автора

Бiльшiсть з пригод, про якi йдеться у цiй книзi, не е вигаданими, двi-три з них я пережив особисто, решту пережили хлопцi, що були моiми шкiльними товаришами. Гек Фiнн списаний з натури, Том Сойер також, але не з одного персонажу, у ньому поеднанi характернi риси трьох хлопцiв, яких я знав; тож, вiн належить до змiшаного «стилю архiтектури».

Дивнi забобони, про якi йде мова наприкiнцi книги, панували серед дiтей та рабiв на Заходi у тi часи, якi описанi у розповiдi, тобто тридцять-сорок рокiв тому.

Хоча моя книга й написана головно для хлопцiв та дiвчат, однак я сподiваюся, що це не вiднадить вiд неi дорослих чоловiкiв та жiнок, бо почасти моiм намiром було нагадати iм у жартiвливiй формi, якими саме вони були в тi далекi часи, що саме вони вiдчували, думали та казали, до яких незвичайних пригод часом вдавалися.

    Марк Твен, Гартфорд, 1876

Глава І

Агов, Томе! – Тiтка Поллi виконуе свiй обов’язок. – Том вправляеться у музицi. – Виклик. – Крiзь вiконце.

– Томе!

Вiдповiдi немае.

– Томе!

Вiдповiдi немае.

– Куди подiвся цей хлопчисько, не розумiю! Томе!

Лiтня ледi опустила окуляри на край носа та глянула понад ними, оглядаючи кiмнату, потiм пiднесла окуляри догори i подивилась попiд ними. Рiч у тiм, що просто крiзь окуляри вона рiдко або й нiколи не дивилася на такий дрiб’язок, як хлопчик, бо це були ii параднi окуляри, ii гордiсть, ii данина модi, а не предмет для користування; з однаковим результатом вона могла би дивитися крiзь пару пiчних засувок.

Впродовж хвилини вона здивовано роззиралася, потiм промовила без гнiву, i водночас доволi гучно, аби ii могли почути навiть меблi:

– Ото вже попадися менi, ото я…

Вона не закiнчила, бо саме нахилилася, щоб просунути мiтлу пiд лiжко, пiсля чого iй довелося покласти край власним зусиллям. Вона потурбувала лише кота.

– Менi нiколи не впоратись iз цим хлопчиськом.

Вона пiдiйшла до прочинених дверей i визирнула у сад, вдивляючись у заростi томатiв та дурману. Тома не було. Тодi вона пiдвищила голос, зважаючи на далеку вiдстань, i гукнула:

– То-о-оме!

Вона почула позаду легкий шум й обернулася, i саме вчасно, аби встигнути вхопити за комiр маленького хлопчика i завадити йому втекти.

– Ось ти де! А я й забула про комору. Що ти там робив?

– Нiчого.

– Нiчого? Поглянь-но на своi руки, поглянь на губи. Що це?

– Не знаю, тiтонько.

– А я знаю. Це мармелад, ось що це. Скiльки разiв я тебе попереджала – цупитимеш мармелад, я тебе видеру. Подай-но менi батiг.

Батiг здiйнявся у повiтря. Здавалось, покарання було невiдворотним.

– Йой!.. Погляньте назад, тьотю!

Лiтня ледi обернулася й автоматично пiдхопила своi спiдницi, рятуючи iх, а хлопчисько миттю накивав п’ятами, видерся на високий паркан i щез за ним. Тiтка Поллi розгублено заклякла, але вже за мить добросердно розсмiялася.

– І коли я вже навчуся розумiти це негiдне хлопчисько. Адже скiльки разiв вiн вже вдавався до таких хитрощiв, аби вiдволiкти вiд себе мою увагу. Але старi дурнi невиправнi. Старого дерева не випрямиш, як промовляе приказка. Щоразу вiн вигадуе щось нове, а менi годi з ним впоратись. Таке враження, нiби вiн звiдкись знае, як довго можна надi мною зн