Чорне Сонце (збiрник)

Василь Шкляр

Росiйсько-украiнська вiйна – очима бiйця полку «Азов».

Хто i навiщо затягуе криваву драму? Чому гинуть найкращi? Чому мiсцевi вважають своiх визволителiв ворогами? Яким наш герой бачить майбутне Вiтчизни? Глибока, сповнена смутку, болю й надii оповiдь хлопця, якого честь i сумлiння змусили взяти до рук зброю.

До видання ввiйшли твори «Чорне Сонце», «Танець пiд чортову дудку», «Крук – птаха нетутешня», «Останнiй шанс Захара Скоробагатька», «Високi гори у Ялтi», «Цiлком таемнi iсторii».

Василь Шкляр

Чорне Сонце

Збiрник

Чорне Сонце

Дума про братiв азовських

Наприкiнцi третього тисячолiття до Рiздва Христового, коли Земля вступала у Сварогову нiч i насувалися зловiснi часи, волхви-укри постановили вiдкрити для свого племенi таемницю сакрального знаку Чорне Сонце. Саме цей магiчний символ здатний був дати людям нове джерело енергii, аби вони вистояли в годину найтяжчих випробувань. Цей знак забезпечував тiсний зв’язок iз предками, а отже, давав особливу силу та витривалiсть. І горе було тому, хто не чув голосу прабатькiв, голосу рiдноi кровi. Чорне Сонце спалювало йому душу.

1

Не скажу, що я закохався у неi з першого погляду, але вразила мене ця красуня не менше, нiж те мiнометне стрiльно, що гримнуло бiля розваленоi стайнi на фермерському дворищi. Ми втрьох – Єгер, Сiроманець i я – заскочили на це господарство перевiрити, чи все тут чисто; Єгер iз Сiроманцем зайшли до будинку з розбитими вiкнами, я прикривав iх знадвору, i саме тодi та мiна гахнула так близько, що здалося, наче вона розiрвалася в моему правому вусi. Я впав на землю, але навiть тодi, перевiвши подих, глипнув з-пiд каски на диво, яке невiдь-звiдкiля тут уродилося.

Вона стояла серед розбомбленого подвiр’я гола-голiсiнька – сама богиня Лада – i всiею собою кликала мене до себе. Не можна сказати, що вона аж так уже сяяла вродою – мала трохи обвислi груди, руки тримала складенi внизу живота, нiби насамперед хотiла захистити свое лоно, – але ii обличчя було загадковiшим за усмiшку Мони Лiзи.

Коли в повiтрi засвистiло ще одне мiнометне стрiльно, я нахильцi пiдбiг до неi i майже галантно опустився на лiве колiно. Я взагалi-то шульга i стрiляю з лiвоi, а до того ж мав тепер лише лiвий наколiнник, бо правого вiддав перед наступом Вовчику. Цей новенький хлопчина iз 23-i бригади так запанiкував перед боем, що опинився серед нашоi сотнi, метушився, кидався на всi боки, запитуючи, чи немае у когось зайвоi каски чи бодай наколiнникiв, i тодi я сказав, що, брате, нiхто з нас не носить запасних касок, це було б просто смiшно, якби ми за плечима носили запаснi каски чи броники, а ось наколiнники – так, ми iх маемо по двое, себто по одному на кожне колiно, i я тобi можу одного вдiлити. «Я тобi дам навiть правого, – сказав я, – бо якщо стрiляю з колiна, то з лiвого», – i хлопчинка дуже зрадiв, якось так винувато всмiхнувся, беручи у мене правого наколiнника, i та усмiшка, що пробiгла його лицем, наче тiнь, менi не сподобалася. «Я поверну, – сказав вiн винувато, – знаю, що ти азовець, знайду тебе пiсля всього i поверну, мене тут усi називають Вовчиком, я ще не встиг обрати собi позивний. А як кличуть тебе?» «Маляр», – вiдповiв я, i Вовчик побiг шукати своiх, i менi не подобалося, як вiн нервово бiжить, не подобалася його зiгнута спина, не подобалося, як пiдстрибуе автомат на його гострому плечi, та й що там могло подобатися, якщо хлопчина вперше iшов до бою, а на ньому не було навiть каски.

І навiщо, Вовчику-братику, тобi позивний, якщо твое ще дитяче iм’я само по собi е найкращим для тебе псевдонiмом i позивним, не треба бiльше нiчого шукати, Вовчику-братику, бо, якщо покласти руку на серце, у нас iз цими позивними справжнiсiнька чехарда. Замiсть того щоб назватися Байдою, Нечаем, Кривоносом чи Гонтою – немае числа таким iменам, – хлопцi, немов для приколу, раптом стали хто Фрицом, хто Маршалом, хто Кротом, а один наш азовець узяв собi позивний Негiдник. Я розумiю, що немае на свiтi поряднiшого хлопця за цього Негiдника, але якби моя воля, то всипав би йому шомполiв на голе тiло за такi жарти. Є у нас давня козацька традицiя – за