Гордiевi жiнки

Жанна Куява

Три сестри, Софiя, Лiя i Мiя, багато рокiв живуть на вiддаленому хуторi. Їхнi найближчi родичi, дiд Гордiй i бабуся Устя, померли, ще ранiше померла iхня мати Марiя, яку дiвчата майже не знали. Про неi в будинку нагадуе «червона» кiмната, повна макiв – на картинах, рушниках, у книжках… Три сестри не ставлять зайвих питань i взагалi мало спiлкуються одна з одною – так iх виховав дiд Гордiй. Живуть як живеться, та настае день, коли священна для них «червона» кiмната вiдкривае неймовiрнi родиннi таемницi. І Гордiевi жiнки наважуються нарештi круто змiнити свое життя…

Жанна Куява

Гордiевi жiнки

Передмова

Всесвiт хутору очеретянок, або Кримськi елегii Жанни Куяви

Жили собi три сестри-вiдлюдницi. У невеличкому селищi Приграддя, що розкинулося на березi неназваноi рiки, неподалiк неназваноi столицi, у своему власному свiтi, куди чужим – зась. А чужi не дуже туди й поривалися, у ту заколисану тишею глушину, сполохаеш яку – враз накрие рясним непроглядним дощем. І так щоразу. Вiдьмацьке мiсце… Вигадане автором мiсце, просто як маркесiвське Макондо, чие буття iнколи вiдчуваеться реальнiшим за направду iснуючi мiсцини…

…І була в тих сестер таемниця, що ховалася в червонiй кiмнатi iхнього старого помешкання, успадкованого вiд дiда Гордiя в радянському «триквартирнику». Пiсля замiжжя старшоi сестри Софii близнючки Лiя та Мiя зосталися зовсiм самi у спорожнiлому родинному гнiздi. Та насправдi будинок, роздiлений на три оселi, нiколи не бувае порожнiм, вiн повсякчас оживае сестриними привидами-споминами про тих, хто колись жив i помирав у цих стiнах. І, звiсно, тишею. «Інодi хочеться стати тишею. Щоб нiкому не заважати. І щоб стати нiмою та глухою – то найвiрогiднiше. Тиша майже всiх i завжди влаштовуе, вона iмпонуе, магнетизуе – чи та, що невiдчутна, чи та, що вчасна, або за всяких умов бажана. Як нi, то ii легко прогнати, зронивши бодай звук. Якби жiнка була тишею…» – потай розмiрковуе Лiя, наймовчазнiша з трьох сестер. Кожне ii слово – як зiзнання в любовi. Спочатку несмiливе, з численними знаками питань, трикрапками, багатозначними «мабуть», «якби», «поки» та «невiдомо». Але любов струменить звiдусiль, вона множиться й зростае – i зрештою отримуе… iмена. Оживае на сторiнках книги. Так, це Жанна Куява. А вона не вмiе писати iнакше.

Вiдтак «Гордiевi жiнки» – роман напрочуд атмосферний, витончено-чуттевий, певною мiрою навiть споглядальний. Роман, що потребуе неспiшного читання й повного занурення. Роман про повернення у власне дитинство та батькiвський дiм, де чекають спогади – свiтлi i прикрi, забутi i незабутнi, зрозумiлi й утаемниченi. Зрештою, роман про подорож, котра дасть вiдповiдi на найбiльш сокровеннi запитання або ж додасть iще бiльше запитань… Схоже, це найбiльш зрiлий, осмислений i «дорослий» твiр письменницi. Тут немае гонитви за сюжетними перипетiями, натомiсть е непереборний потяг зрозумiти i прийняти себе, свою родину, свiй справжнiй дiм. Навiть найприскiпливiший читач не знайде тут нiчого випадкового – червонi маки, загубленi сережки, хлопець на iм’я Айдер… Виразно, до болю щемко й ностальгiйно прописаний Крим, що виринае з минулого i вплiтаеться в сьогодення. І той «триквартирник» з червоною кiмнатою – як цiлий всесвiт, що його хочеться не просто читати, а проживати нарiвнi з такими самобутнiми речами, як «Убити пересмiшника» Гарпер Лi й особливо «Сто рокiв самотностi» Габрiеля Гарсiя Маркеса. Принаймнi так менi це все вiдчулося i пережилося…

Тож налаштовуйтесь на неквапливе читання за горнятком м’ятного чаю i вiдкривайте цей чарiвливий новий свiт, створений Жанною Куявою. Чому саме м’ятного, спитаете? А почнiть читати – i зрозумiете!

Вiкторiя Гранецька

* * *

Зi скромною присвятою «моему» Криму…

Якби ми знали все про своiх рiдних, то проживали би життя геть по-iншому.

    Із щоденника Лii, березень 2013 року

Роздiл І

Хутiр очеретянок

1

Ця тиша вражала. Навiть пекуче жалила, як те робить лiтне передобiдне сонце, коли ненароком поцiлити в нього небажаним поглядом. Так блискавка слiпить зiр, а