Енн iз Зелених дахiв

Люсi Монтгомерi

«Енн iз Зелених дахiв» – один з найвiдомiших романiв канадськоi письменницi Люсi Монтгомерi (англ. Lucy Montgomery, 1874-1942). *** Марiлла i Метью Касберт з Грiнгейбла, що на островi Принца Едуарда, вирiшують усиновити хлопчика з притулку. Але за непередбаченим збiгом обставин до них потрапляе дiвчинка Енн Ширлi. Іншими видатними творами Л. Монтгомерi е «Історiя дiвчинки», «Золота дорога», «Енн з острова Принца Едуарда», «Енн i Будинок Мрii» i «Емiлi iз Молодого мiсяця». Люсi Монтгомерi опублiкувала бiльше ста оповiдань в газетах «Кронiкл» i «Луна», перш нiж повернулася до свого давнього задуму – до книги про рудоволосу дiвчинку та ii друзiв.

Люсi Монтгомерi

Енн iз Зелених дахiв

Роздiл 1. Мiсiс Рейчел Лiнд дивуеться

Мiсiс Рейчел Лiнд жила якраз в тому мiсцi, де головна дорога на Ейвонлi сходила вниз до невеликоi лощини, що заросла вiльхою з сережками, звисаючих з гiлок, i перетинала струмок, який починався глибоко в лiсi, де стояв будинок старого Касберта. Цей струмок тiк звивисто – спочатку стрiмко, потiм розливався каскадом i перетворювався на темнi таемничi ставки; i на той час, коли досягав маетку Лiндiв – стихав. Це вже був вихований струмочок, адже навiть струмок не може протiкати повз дверi мiсiс Рейчел Лiнд без дотримання пристойностi. Вiн, ймовiрно, знав, що мiсiс Рейчел постiйно сидить бiля вiкна, спостерiгаючи за усiм тим, що вiдбуваеться, включно зi струмками i дiтьми, i що, якщо вона помiчала щось дивне або недоречне, вона не могла заспокоiтися, поки не дiзнаеться, що вiдбуваеться.

Існуе безлiч людей, як в Ейвонлi,так i за його межами, якi так цiкавляться справами своiх сусiдiв, що забувають про своi власнi справи; але мiсiс Рейчел Лiнд належала до тих небагатьох, хто здатний успiшно займатися i своiми справами, i чужими на додаток. Вона була видатною хазяйкою, уся хатня робота виконувалася iдеально; вона також вела гурток крою та шиття, допомагала в недiльнiй школi, i була активним членом Благодiйноi церковноi органiзацii, а також Суспiльства допомоги мiсiонерам. Проте мiсiс Рейчел знаходила час, щоб сидiти годинами бiля вiкна кухнi, в'язати ковдри з товстих бавовняних ниток (iх накопичилося вже шiстнадцять – як з придихом розповiдали домогосподарки в Ейвонлi), i спостерiгати за головною дорогою, яка перетинала тут лощину, а потiм пiднiмалася вгору на крутий червонястий пагорб.

Оскiльки Ейвонлi знаходиться на трикутному пiвостровi в затоцi Святого Лаврентiя i оточений водою по обидва боки, всякий, хто приiздить або залишае це селище – не омине дорогу на пагорбi i таким чином, не вiдаючи того, потрапить пiд всевидюче око мiсiс Рейчел.

Одного разу на початку червня вона як завжди сидiла бiля вiкна. Сонце освiтлювало все навкруги своiми теплими променями. Сад, що розрiсся на схилi за будинком, був нiби одягнений у весiльне вбрання в рожево-бiлих кольорах, над якими гудiли роi бджiл. Томас Лiнд – лагiдна маленька людина, яку люди в Ейвонлi називали «чоловiк Рейчел Лiнд» – садив рiпу на горбистому полi за сараем; i Метью Касберт теж повинен був цим займатися на своему великому полi бiля струмка, поряд iз Зеленими Дахами. Мiсiс Рейчел знала про це, тому що чула вчора, як вiн сказав Пiтеру Моррiсону в магазинi Уiльяма Блера в Кармодi, що збираеться посiяти насiння рiпи наступного дня. Звичайно, це Пiтер запитав його, Метью Касберт нiколи сам не розповiдав про себе, якщо його не запитували.

Та все ж, ось вiн – Метью Касберт – о пiв на четверту, в робочий день, спокiйно iде дорогою через лощину вгору на пагорб. Крiм того, вiн одягнув свiй найкращий костюм з бiлим комiрцем, а це е доказом того, що вiн iде кудись з Ейвонлi. А ще сидiв вiн в кабрiолетi, запряженому гнiдою кобилою, i це означало, що вiн збираеться в далеку дорогу. Отже, куди Метью Касберт iде i навiщо?

Якби це була будь-яка iнша людина в Ейвонлi, мiсiс Рейчел, додавши два i два, легко б знайшла вiдповiдь на обидва питання. Але Метью так рiдко виiжджав з будинку, що повинно було статися щось незвичайне, якщо вiн зважився на поiздку; адже вiн був людиною боязкою i тер