Тамдевiн. Вовчi iсторii замку Гербуртiв (збiрка)
Галина Костянтинiвна Вдовиченко
У далекому карпатському селi поблизу старовинного замку Гербуртiв легко заблукати у просторi й часi… Десь у цих краях науковець Юрко вивчае поведiнку вовкiв у природному середовищi. Його опiкуванцi – трое вовченят, якi втратили батькiв. У дикому гiрському урочищi людина намагаеться жити за законами вовчоi зграi, якi iнодi здаються бiльш досконалими… Несподiвана зустрiч iз художницею Анною, яка приiхала у село вiдпочити вiд марноти мiського життя, назавжди змiнюе iхнi долi…
Людина i вовк, закони людськi та вовчi, якi часто ми розумiемо зовсiм не так, – це тема нових оповiдань авторки, що також увiйшли до видання.
Галина Вдовиченко
Тамдевiн. Вовчi iсторii замку Гербуртiв
© Вдовiченко Г. К., 2015
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2015
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2015
* * *
Галина та ii добромильськi духи
Колись я давала iнтерв’ю Галинi Вдовиченко й побачила в ii редакцiйному кабiнетi свiтлину: на плетеному з вербових кiлкiв тину висять настромленi пiвлiтровi слоiки, такий своерiдний симбiоз украiнськоi народноi культури та сучасних реалiй. Ця свiтлина нiби натякала: глинянi горщики давно розбились, але традицiя сушити помитий посуд на сонцi залишилась. І з приемнiстю дiзналась, що це було сфотографовано поблизу Добромиля, майже на кордонi з Польщею. І що не я одна зачарована цим мiсцем.
Вiдтодi спливло чимало води у примхливiй Вирвi, i Добромиль – оселя славного роду Гербуртiв – посiв помiтне мiсце на лiтературнiй картi Украiни. Про крихiтне мiстечко, де мешкае усього чотири тисячi люду, тепер знае кожен, хто бодай трохи обiзнаний iз сучасною украiнською лiтературою. Два романи, нi, тепер уже три – «Слуга з Добромиля» i «Магнат» Галини Пагутяк i «Тамдевiн» Галини Вдовиченко – обрали своiм тлом Добромиль та його околицi. Такого могло б i не статись, бо в Украiнi повно цiкавих куточкiв, але, раз прийнявши, Добромиль уже не вiдпустив нас, Галин. Магiю цього мiсця, яке любить пожартувати, але нiколи не заподiе зла, вiдчуваемо не лише ми, а й тi, хто потрапляе в Добромиль i пiдiймаеться звивистою дорогою до найвисокогiрнiшого замку в Украiнi. Три чудовi гори, як три пiрамiди, були зображенi на фресках у замку Гербуртiв, який з XVIII столiття поволi перетворювався на руiну. За межами понищених мурiв вiдчуваеш напругу, неспокiй, усерединi – тепло й затишок. Тут блукають вовки та лiтають орли, тут Вирва раз чи два на рiк виходить з берегiв, позбуваючись смiття, яким осквернили ii люди. У серединi XVII столiття невелика гiрська рiчка знищила костел, де був похований найвiдомiший i найнещаснiший представник роду Гербуртiв – Ян Щасний Гербурт. І ось сюди приiжджае молода жiнка, щоб порятувати свое серце, утопити в прекраснiй грiзнiй стихii смуток, i натомiсть виявляе, що все воно не таке, яким iй марилось в огламуреному туризмом рiдному Львовi. Що тяжка праця гiрських бойкiв робить цих людей не лише витривалими, а й черствими, що за суворiстю може приховуватись гостиннiсть або навпаки. І що дух моравських лицарiв, якi чотириста рокiв тримали Добромиль у своiх долонях, оселився тепер у диких пущах. Мiстика, що плавно переходить у буденнiсть, поступово повертае втрачену допитливiсть, загострюе почуття, i три вовчi шкурки на горищi староi хати викликають болючий спазм у горлi…
Ще не вiдiйшов той щем вiд перечитаного роману Галини Вдовиченко, як на письмовий стiл лягли «Вовчi iсторii замку Гербуртiв». Я з радiстю помiтила, як природно вплiтаються в розповiдь слова мiсцевоi говiрки, як письменниця влiзае в шкуру людей i тварин, а дух ii ширяе над цим напiвзабутим свiтом, огортаючи його теплом любовi i спiвчуття. Ця нова Галина Вдовиченко менi подобаеться ще бiльше. Це вже не трохи збентежена карпатською екзотикою львiвська панi, а господиня свого маленького царства в селi пiд Добромилем. Нинi вона сама може зцiлити вiд душевноi порожнечi того, хто прийде до неi чи просто розгорне цю книжку. Любов творить дива: вона пiдносить правду життя до художньоi правди.
Галина Пагутяк