Гра у вiдрiзаний палець

Андрiй Юрiйович Курков

1997 рiк… У Киевi на даху будiвлi СБУ знайдено труп. Установити особу загиблого виявилося нескладно: це вiдставний генерал, радник президента з питань оборони Броницький. Але ось що цiкаво: у трупа чомусь вiдрiзаний великий палець на правiй руцi… Розслiдувати цю незвичайну справу доручено молодому лейтенанту мiлiцii Вiктору Слуцькому. У ходi слiдства доля зiштовхуе його з Нiком Ценським – колишнiм вiйськовим перекладачем. З часом вони починають розумiти, що втягнутi в таемну i жорстоку гру спецслужб Украiни та Росii, якi вийшли на слiд величезних грошей колишнього КДБ. Не раз пiддаючи свое життя смертельнiй небезпецi, Вiктор i Нiк не вiдразу усвiдомлюють, що вони всього лише пiшаки в цiй грi…

Андрiй Курков

Гра у вiдрiзаний палець

1

Киiв. 21 травня 1997 року. Нiч.

Сержант Воронько любив свою маленьку затишну скляну будочку ДАІ в самому центрi столицi – на майданi Незалежностi. Особливо любив ii ночами, коли перед ним вiдпочивала вiд колiс проiжджа частина Хрещатика, коли, вийшовши з будки покурити, вiн раптом помiчав, що мiська тиша дзвенить. На вiдмiну вiд рiдноi сiльськоi, яка стелеться звуконепроникним покривалом. У селi далекий випадковий гавкiт якого-небудь пса розлетiвся б на кiлометри, розбивши тишу вщент. У мiськiй тишi цей гавкiт потонув би, нiким не почутий: вона б просто поглинула будь-який шум.

Нiчне мiсто, якого всi так чомусь бояться, беззахисно лежало перед сержантом i викликало почуття любовi та гордостi. Воронько вiдчував себе його захисником, оборонцем та охоронцем. Вiн був схожий на дбайливого хазяiна. І господарство в нього було велике та рiзноманiтне: i головпоштамт, i фонтани, i навiть червоний рекламний дирижабль iз написом «Cоcа-cоlа», що бовтався над землею на прив’язi поряд iз мiсцем, де колись стояв пам’ятник Ленiну.

Подивившись на годинник – а було вже пiв на третю, – сержант Воронько виклав зi свого портфеля на пульт комп’ютер-ноутбук, розкрив його. Цей комп’ютер подарував йому кум, який працював у податковiй полiцii. Звичайно, подарував не так просто – iз вдячностi за те, що сержант допомiг йому оформити машину, пригнану з Нiмеччини. Усе б нiчого, та вона виявилася краденою та з фальшивими документами. А так – машина вищий клас. «Оpеl kаdеtt». Кум тепер на нiй iнодi у гостi приiжджае. Тепер вона вже «чиста». Один приятель дав папiр, що машина в розшуку за кордоном не перебувае, iнший оформив усе, як належить. І все по дружбi – ну, посидiли, випили, домовилися разом без дружин на риболовлю з ночiвлею. Все по-людськи, як свояки.

І ось тепер вiн може ночами не лише милуватися безлюдним Хрещатиком, але i в карти з комп’ютером пограти: в дев’ятку. Чи пасьянс розкладати. Кум усе показав. Щоправда, клятий комп’ютер не переграеш. Зазвичай вiн програе. Але ж це не людина, так що й програти йому не соромно. Якi тут образи?

Увiмкнув сержант свiй ноутбук, натиснув по завченому порядку потрiбнi клавiшi, й з’явився на екранi смiшний чоловiчок iз дзвоником. Подзвонив, i перед сержантом виникли його карти. Хорошi карти, з такими не виграти – грiх.

Зробив сержант перший хiд, аж раптом на пультi спалахнула лампочка, i в нiчну тишу скляноi будочки увiрвався хрипкий механiчний голос рацii:

– Сьомий! Термiново прибути на пост одинадцять!

Сержант узяв рацiю: «Слухаюсь», – i зiтхнув. Не дали йому насолодитися грою.

Вимкнув комп’ютер, поклав у портфель. Сiв у ДАІшнi «Жигулi», що стояли бiля бровки метрiв за п’ять вiд будки, i поiхав. Пост номер одинадцять був недалеко – на Печерську. Якщо туди й назад, то вiн iще не одну гру устигне до змiни перекинути.

Хвилин через п’ять пiсля того, як спустiла будочка ДАІ на майданi Незалежностi, з пагорба навпроти злетiв рекламний дирижабль «Cоcа-cоla». Пiднiмався вiн над Хрещатиком важко i повiльно. Пiд ним на линвi бовталося витягнуте людське тiло.

У тишi безвiтряноi ночi дирижабль тягнув свiй вантаж пiд невидимий небесний купол.

Сержант Воронько вже пiд’iжджав до Печерського моста, як раптом iз рацii пролунав знайомий хрипкий голос:

– Сьомий! Вiдбiй! Можеш повертатися!

Воронько тiльки похитав головою. Розвернув