Про славних жiнок

Джованни Боккаччо

Джованнi Боккаччо (1313–1375) – iталiйський просвiтитель, сучасник Франческо Петрарки, вiдомий широкому читацькому загалу головним чином як автор «Декамерона».

«Про славних жiнок» – твiр, здебiльшого пов’язаний з перiодом античностi. До його написання Боккаччо пiдштовхнула книга Петрарки «Про славних мужiв». Саме переглядаючи працю Петрарки, Боккаччо дiйшов висновку про необхiднiсть створення аналогiчного твору, присвяченого жiнкам.

«Про славних жiнок» – перша у захiднiй лiтературi збiрка бiографiй понад сотнi жiнок, що вiдзначилися тими чи iншими вчинками – позитивними або негативними. Боккаччо мав за мету на прикладах як добродiйств, так i злодiянь вiдомих жiнок донести до своiх сучасникiв iдеал моралi, виховання та поведiнки. І, як помiтить читач, питання, котрi автор виносить на розгляд своеi аудиторii, залишаються актуальними донинi. Звiдси й справжня лiтературна цiннiсть твору.

Джованнi Боккаччо

Про славних жiнок

Вiд перекладача

Джованнi Боккаччо (1313–1375), вiдомий широкому загалу читачiв головним чином завдяки творовi «Декамерон», жив у нелегку для Європи добу: полiтичнi перипетii, частi змiни правителiв, придворнi чвари, розгул «чорноi смертi» – пандемii чуми, що в серединi XIV столiття хазяйнувала кiлька рокiв по всiй Європi, зменшивши ii популяцiю майже на п’ятдесят вiдсоткiв. Але саме такi подii надихнули автора на написання творiв, що дожили аж до сьогоднi. Назва «Декамерон» у буквальному перекладi з грецькоi означае «десять днiв». Отже, твiр мiстить сто новел – упродовж десяти днiв десятеро молодих людей, що втекли вiд чуми iз Флоренцii, рiдного мiста Боккаччо, переповiдають кожен по iсторii. В той час пандемiя зменшила населення мiста на третину, що спричинилося до його занепаду. Автор писав твiр у 50-х роках, а згодом переписав його у 70-х, уже пiд кiнець життя. Цей останнiй манускрипт зберiгся до сьогоднi. Чудовий переклад «Декамерона» архаiчною украiнською мовою здiйснив Микола Лукаш у 1969 роцi.

Незважаючи на те, що «Декамерон», а також ряд поезiй написанi iталiйською, Боккаччо присвятив кiлька останнiх десятилiть свого життя творам латинською мовою. Очевидно, такому рiшенню посприяло спiлкування поета з Петраркою, визначним гуманiстом того часу. Саме тодi Боккаччо уклав «Мiфологiчну енциклопедiю», «Географiчну енциклопедiю» i, врештi, твiр «Про славних жiнок», який читач тримае перед собою.

Твiр головним чином пов’язаний з перiодом античностi. На той час основним заняттям жiнки вважалося вовнопрядiння. Це мало у собi глибокий пiдтекст: означало самодостатнiсть родини. Тому навiть у мiських матрон вовнопрядiння було символом жiночого обов’язку. Жiнки в Стародавньому Римi хоча формально i вважалися громадянами, та все ж не брали участi у виборах, отже, й на керiвнi посади iх не обирали. Почасти саме з цiеi причини про жiнок знаходимо не надто багато свiдчень у творах тогочасних лiтописцiв – свiтло чоловiчоi слави затьмарювало iх. Однак незважаючи на такi обставини, все ж натрапляемо на деякi свiдчення про жiночу вiдвагу, чеснiсть та вiдданiсть у творах давнiх iсторикiв. Так, iсторик Аппiан (95 – 165 рр.) пише про героiзм жiнок, якi вберегли своiх мужiв пiд час громадянськоi вiйни, про Порцiю, доньку Катона i дружину Брута, що покiнчила самогубством, довiдавшись про смерть чоловiка; Тацит (56 – 117 рр.) описуе мужнiсть Епiхариди, учасницi змови проти Нерона; Овiдiй у «Героiдах» у поетичнiй формi оспiвуе листи вiдомих жiнок (Пенелопи, Медеi, Дiдони, Сапфо та iн.) до своiх коханих чоловiкiв. Тому чудовi приклади жiночоi вiдваги та чесноти все-таки дiйшли до нас крiзь хащi вiкiв. Очевидно, давнi iсторики прагнули показати, що не лише чоловiки гiднi називатися «мужнiми». Згадаймо, що Іван Франко назвав тендiтну Лесю Украiнку «единим мужчиною в нашому письменствi». Боккаччо, iталiйський просвiтитель, сучасник Франческо Петрарки (1304–1374), пишучи твiр «Про славних жiнок», прагнув показати розмаiття жiночоi вдачi: не всi жiнки присвятили себе мистецтву вовнопрядiння, не всi, як Пенелопа, непохитно чекали своiх чоловiкiв, – були й зовсiм протилежнi постатi. Показу