Червоне i чорне

Стендаль (Мари-Анри Бейль)

Роман «Червоне i чорне» е одним з найкращих творiв вiдомого французького письменника Стендаля (1783–1842). Його герой – Жульен Сорель – увiйшов у свiтову лiтературу як уособлення непокiрливоi, волелюбноi юностi. Сорель вступив у самостiйне життя пiсля падiння Наполеона, у перiод Реставрацii Бурбонiв. При Наполеонi обдарований юнак, можливо, зробив би вiйськову кар'еру. Але за свого часу едину можливiсть просунутися в суспiльствi вiн вбачав у тому, щоб, закiнчивши духовну семiнарiю, стати священиком.

У душi Сореля сперечаються дурнi нахили i людянiсть, холодний розрахунок i романтична чутливiсть. Любовна iнтрига i честолюбнi мрii приводять його на гiльйотину.

Стендаль

Червоне i чорне

Передмова

Анрi Бейль (1783–1842), вiдомий в лiтературi пiд псевдонiмом Фредерiк Стендаль, – наш давнiй знайомий. І все ж кожна нова зустрiч з його творами не тiльки дае велику естетичну насолоду, а й викликае роздуми про призначення людини в суспiльствi, про неосяжнi можливостi людськоi волi та iнтелекту.

Думка про те, що романи Стендаля чимось ближчi до нас, нiж твори його сучасникiв – великих захiдноевропейських реалiстiв XIX ст. – не раз зустрiчаеться в критицi, а ще частiше виникае у читачiв. Кращi твори видатного французького письменника виходять величезними тиражами у перекладах багатьма мовами свiту.

Стендаль – учасник наполеонiвських походiв i руху iталiйських карбонарiiв, залюблений у мистецтво та фiлософiю, заглиблений у спостереження бурхливих подiй тодiшнього мiжнародного життя, виступив як видатний письменник, маючи вже понад 40 рокiв. Здобувши за своi раннi твори та «Червоне i чорне» високу оцiнку таких авторитетiв, як Гете, Байрон i Пушкiн, вiн тривалий час лишався майже невiдомим на своiй батькiвщинi. Його перший роман «Арманс» (1827) був зустрiнутий мовчанкою. «Червоне i чорне» (1830) викликало злiснi й глумливi вiдгуки тодiшньоi романтичноi критики, зокрема Сент-Бева. Загалом питання про спiльне й вiдмiнне в естетицi родоначальникiв французького критичного реалiзму мало вивчене буржуазною критикою. Досить вдалу характеристику Стендаля як художника слова, в якого «мистецтво мислити, мистецтво жити i мистецтво писати становить единий творчий процес», знаходимо в написанiй 1942 р. талановитiй книзi героя французького Опору Жана Прево, розстрiляного за вироком фашистського суду. На думку Прево, Стендаль був одним з головних учасникiв переоцiнки художнiх критерiiв у французькому мистецтвi початку XIX ст., але в боротьбi за утвердження реалiстичного методу багато в чому дотримувався своерiдних стильових принципiв. І саме поетика Стендаля, завдяки властивому iй аналiтично-психологiчному зображенню свiту крiзь призму сприйняття дiйсностi головними героями, новаторському тодi засобовi внутрiшнього монологу, смiливим порушенням традицiйноi форми оповiдного ритму, переплетiнню фабульних компонентiв i т. iн., явно наближаеться до реалiстичноi романноi технiки XX столiття.

Було б неправильно розглядати творчiсть Стендаля поза iсторичною епохою й тогочасним лiтературним середовищем. Його естетика, як i естетика Бальзака, виросла з джерел фiлософського матерiалiзму XVIII ст. Обидва подiляли думку, що лiтература вiдбивае життя суспiльства. Подiбним було, зрештою, iхне творче покликання – поетично вiдтворити цiлу систему життя, хоч кожен пiдходив до цiеi мети по-своему. До того ж Стендалю належала особлива, незвична для тих часiв художня концепцiя людини.

У передмовi до першого видання «Утрачених iлюзiй» (1837), порiвнюючи свiй труд з працею вченого, Бальзак зауважив, що коли письменник всебiчно зображуе суспiльство в рiзних аспектах, на всiх етапах його розвитку, вiн повинен «виходити з принципу, що соцiальний лад так пристосовуе людей до своiх потреб i так iх калiчить, що вони перестають бути схожими на самих себе… завжди дiють у дусi часу, вiдповiдно до свого мiсця в суспiльствi».

Стендаль повнiстю дотримувався принципiв матерiалiстичного детермiнiзму i так само, як Бальзак, викривав згубний вплив фiнансовоi й вельможноi верхiвки на моральний клiмат суспiльства. Вiн не належав до пош