Мiльйон на трьох

Сергiй Радкевич

Степан Гарник пiсля служби в армii вирiшуе пограбувати iнкасаторiв, якi щомiсяця возять зарплату офiцерам у вiйськову частину. Вiн пiдбивае двох своiх найкращих друзiв на злочин. Але коли вже здаеться, що найскладнiше позаду i лишилося лише роздiлити на трьох великий куш, справжнi випробування для них лише починаються. Роман талановитого письменника Сергiя Радкевича «Мiльйон на трьох» – це гостросюжетна кримiнальна iсторiя про «iдеальний злочин», що тримае в напруженнi з першоi i до останньоi сторiнки.

Сергiй Радкевич

Мiльйон на трьох

Роздiл 1

Петро Лесик лежав на старому скрипучому диванi i боявся. Боявся усього живого i неживого. Усього що рухалося i усього що видавало якi-небудь звуки. Як тiльки на вулицi загудiла якась машина, вiн обережно пiдводився i тихенько босими ногами чалапав до вiкна. Ховався за квiтчастою, наче спiдниця циганки, шторою i крадькома дивився що за авто пiдкотилося до будинку. Переконуючись у тому, що тривога хибна, хлопець знову повертався на диван i займав горизонтальне положення. А коли на загальному коридорi чувся тупiт нiг, Лесик вiдразу ж завмирав i навiть не дихав – аби очiкуванi «гостi» часом не почули, що вiн знаходиться у квартирi.

Ще у глибокому дитинствi Петро дуже сильно боявся темряви. Вiн мрiяв якнайшвидше стати дорослим, щоб бути смiливим. Таким як його мама, котра взимку, повертаючись iз роботи, завжди була змушена iти додому темними вечiрнiми вулицями. Тодi хлопець аж нiяк не сподiвався, що у дорослому життi виникатимуть моменти, коли тимчасовi страхи його супроводжуватимуть не тiльки вночi.

Це ж треба було дожитися до такого, щоб посеред бiлого дня боятися не те що на вулицю вийти, а й навiть поворухнутися у власному помешканнi.

У будь-яку хвилину у дверi могли постукати, а вiдчиняти хлопець не збирався.

Анi телевiзора, анi радiо не вмикав. Звiсна ж рiч, усе це робилося з метою конспiрацii. Єдиною розрадою в такий страхiтливий час став глянцевий журнал.

Інтелект Лесика був не настiльки високим, щоб читати пресу, але, на щастя, у виданнi було мiнiмум текстiв – в основному лише фото дiвчат.

Петро уже сотню разiв переглядав цей журнал, вiн вже навiть напам’ять знав яка модель, на якiй сторiнцi, в якому одязi чи навiть взагалi без одягу. Але щоб бодай чимось зайнятися дуже довго розглядав кожен знiмок, а потiм з надзвичайною обережнiстю перегортав сторiнку – щоб на коридорi, якщо там раптово хтось з’явиться бiля дверей, не почули про його присутнiсть у квартирi.

Час вiд часу хлопець вiдкладав журнал у сторону i, вiдправляючи на загиджену мухами стелю тупий погляд своiх приречених голубих очей, спробував подумати як знайти вихiд iз черговоi халепи, в яку вiн потрапив.

Вчора минув останнiй день, коли Петро мав повернути борг. Винен вiн серйозну суму серйозним людям. А це значить, що вже сьогоднi можуть розпочатися репресii. Одного разу йому уже доводилось бувати у подiбнiй ситуацii. Спогади не надто приемнi. Лесик пам’ятав чим це пахне, а тому вiд однiеi тiльки думки про можливу зустрiч iз грiзним кредитором його аж пересмикувало.

Ближче до обiду, легенько розчiсуючи пальцями свое русяве волосся, хлопець почав замислюватися над ще одним дуже важливим питанням – як вiн мае поводитися ввечерi? Якщо увiмкне свiтло, то з вулицi вiдразу ж буде видно, що у квартирi хтось е. Добре, що хоч зараз надворi лiто, а не зима. День довгий, але ж все одно: лягати спати о дев’ятiй – це не дiло. Згодом Лесик залишив у спокоi шевелюру i накрив свое прищаве обличчя розгорнутим журналом. Мiркував, як конспiруватися у темний час доби, але жодна розумна думка не трималася його голови.

Коли обидвi стрiлки годинника опинилися поблизу цифри «2», на всю квартиру, а може i на весь третiй поверх, хоча хлопцевi здавалося, що все ж таки навiть на усю «Канаду», голосно задзвенiв телефон. Петро здригнувся, випустив з рук журнал – пишногруда блондинка з першоi сторiнки упала обличчям до пiдлоги.

«Це ж треба який прокол». – подумав бiдолаха. Вiн тiльки тепер зметикнув що телефон може його здати.

Пiдняти слухавку заляканий хлопець не мiг – а що коли це Олексiй Седаков