Петро Шелест

Юрий Шаповал

У полiтичнiй iсторii Украiни ХХ столiття Петру Шелесту належить особливе мiсце. Пройшовши нелегкий життевий шлях, вiн в 1963 роцi став першим секретарем ЦК Компартii Украiни. Пiдтримував М. Хрущова i його полiтичну лiнiю, однак опинився серед тих, хто привiв до влади Л. Брежнева. Виступав проти «празькоi весни» 1968 року i в той же час блокував тотальне удушення iнакомислення в Украiнi. Визнавав сталiнський авторитет i водночас вимагав, щоб московське керiвництво дотримувалося офiцiйно декларованих принципiв у вiдносинах центру i тодiшнiх союзних республiк. Був проти демонтажу СРСР i разом з тим сприяв змiцненню украiнських нацiональних традицiй, шанобливого ставлення до минулого Украiни. У чому ж секрет такоi двоiстостi Петра Шелеста? Хто i як створив йому iмiдж «надмiрного» украiнського патрiота i навiть «нацiоналiста»? Як склалася його доля пiсля того, як його вiдправили на «пiдвищення» до Москви, а потiм пiддали полiтичному переслiдуванню? На цi та iншi питання прагне знайти вiдповiдi автор цiеi книги.

Юрiй Іванович Шаповал

Петро Шелест

Вiд автора

У кожного часу своя правда. За часiв Петра Юхимовича Шелеста правдою було переважно те, що писала газета «Правда» – центральний друкарський орган правлячоi Компартii Радянського Союзу. Згаданий друкарський орган Шелеста спочатку пiдтримував, потiм з неменшим ентузiазмом клеймив, а далi просто «забув» про Петра Юхимовича.

Зате не забувають про Шелеста нинi. Чого тiльки про нього не пишуть… Інтернетнi автори то оголошують його одним iз «прокураторiв Украiни», то прадiдом «вiдомоi росiйськоi телеведучоi Ольги Шелест» (що, зрозумiло, не вiдповiдае дiйсностi), то приписують йому роздачу квартир своiм коханкам… Словом, Шелеста то клеймлять, то хвалять. На мiй погляд, навiть не дивлячись на декларованi дурощi, це непогано. Непогано, оскiльки нинi про Петра Шелеста не забувають, як це зробила в 1970-х роках верхiвка могутнього партiйно-державного класу пiд назвою «номенклатура».

Як можна здогадатися, виникло це забуття не само по собi, не автоматично, а за помахом «чарiвноi полiтичноi палички», яку тримали у своiх руках тодiшнi лiдери. І тут, мабуть, варто коротко торкнутися власне проблеми лiдерства. Полiтологи-теоретики стверджують, що полiтичне лiдерство вiдрiзняеться вiд полiтичного керiвництва. Останне передбачае достатньо жорстку i формалiзовану систему вiдносин панування-пiдпорядкування. Тодi як полiтичне лiдерство е владою, здiйснюваною одним або декiлькома iндивiдами, з метою стимулювати членiв нацii до дiй.

Якщо екстраполювати згаданi й iншi дефiнiцii на Петра Шелеста, то вони чудово йому пасують. Тим паче, що дiяти йому довелося в епоху, коли харизма (або ii вiдсутнiсть) у лiдерiв i просто керiвникiв пiдкрiплювалася значними номенклатурними «аргументами» (наприклад, членством у вищих керiвних структурах, депутатством у тодiшньому розумiннi цього слова тощо).

А взагалi-то, якщо навiть зробити своерiдний «коктейль» iз модних визначень понять «лiдер» i «керiвник», Петро Шелест у нього чудово «впишеться». Його особа включала безлiч рiзновекторних характеристик. Це ж дае пiдставу говорити i про певнi парадокси Шелеста, що робить його ще бiльш цiкавим для будь-якого дослiдника.

Родом вiн був не з «нацiонально свiдомоi» Захiдноi Украiни, але його пiдозрювали i врештi-решт звинуватили в «нацiоналiзмi». Досить довго вiн «директорував», очолював важливi для радянськоi системи промисловi пiдприемства i не прагнув робити полiтичну кар’еру. Проте в 45 рокiв Шелест почав працювати другим секретарем, а в сорок дев’ять його обрали першим секретарем Киiвського обласного комiтету партii. Незабаром вiн очолив Компартiю Украiни, i дехто називав його «директором Украiни».

…Наприкiнцi 1971 року спiвробiтники тодiшнього всесильного КДБ сповiстили Шелеста про пiдготовлюваний на нього як на «ставленика Москви» замах. Чекiсти «вирахували» терористiв. Ними виявилися двое студентiв. Згадуючи про цей епiзод, Петро Юхимович записав: «Молодi люди висловлюють свою незадоволенiсть з приводу вiдсутностi демократичних свобод друку i всiх засобiв масовоi iнформацii. «І