Час збирати метафори

Михайло Блехман

«Час збирати метафори» – перша украiномовна книга канадського прозаiка Михайла Блехмана. Це – збiрка понад 30 оповiдань, написаних в рiзнi часи та в рiзних мiсцях свiту, а також iлюстрацii – художнi свiтлини Олексiя Кузнецова.

Проза Блехмана – про кохання та про час. Вона метафорична – звiдси й назва, що перефразуе бiблiйний вислiв «Час збирати камiння». Ця проза орiентована на читачiв, якi шукають у лiтературi не стiльки спосiб розважитися, скiльки поживу для роздумiв. Вона – про життя, i, як i в життi, в нiй багато суму й не менше смiху. В цiй прозi – спогади, в нiй – спроба покаятися в тому, чого не встиг зробити тодi, в минулому, – а точнiше – в тому, що не минае. Адже хiба може час минути? Хiба минуле – не назавжди з нами? І хiба нашi фантазii не менш реальнi, нiж реальнiсть?

Мова для Блехмана – величезна цiннiсть, безцiнний дар, отриманий людиною вiд Творця. Вiн обожнюе грати в слова, грати словами, обiгравати значення слiв. Обожнюе метафори, алiтерацii, гру з ритмом – все, що робить прозу не менш поетичною, нiж поезiя. Блехман не «називае речi своiми iменами», адже художнiй твiр – це не наукова стаття, не газетний нарис, а – в iдеалi – витвiр мистецтва.

Михайло Блехман

ЧАС ЗБИРАТИ МЕТАФОРИ

Оповiдання

Украiнi

Мольберт

Знаки запитання лiхтарних стовпiв перестали сутулитися й випросталися на знак оклику порожньоi ранковоi дороги, що веде на пiвнiч, до мого озера. Майже безшумно пролетiв над озером лiтак: дивись, куди вже встиг долетiти з тих давнiх пiр. Менi здавалося, що це саме я запустив його, коли вiн був усього лише лiтачком… Лiнивий дощ повз, не в змозi свiт за очi пiти як годиться, i поступово заснув десь у горах, сховавшись за соснами, схожими на свiчки, що iх нарештi задули пiсля довгоi ночi.

Нова картина, здаеться, поступово вимальовувалася, – але, як завжди, я не був у нiй впевнений i втомився вiд цiеi гнiтючоi невпевненостi. Взявши етюдник, я спустився до мого озера, що нагадуе краплю дощу, яка розтеклася по долонi. Перелiтний гусак реготнув надi мною i перевiв насторожений погляд власника на байдужу до всього тлiнного перелiтню подругу. Гусак був гарний, вiддалено схожий на лебедя, однак виглядав занадто гордовито i цим радикально вiд лебедя вiдрiзнявся. Не слiд вважати свое походження, подумав я, – в тому числi власну гусинiсть, великим достоiнством, щоб його, врештi-решт, не почали вважати недолiком.

Сiвши перед етюдником на улюблену лавку, я зiтхнув глибше i почав малювати. Острiвець, вода, що застужено хлюпае бiля берега, радикулiтна верба, що викликае тепле спiвчуття, качури з блискучими, немов вимитi пляшки, головами, невиспанi качки, ялинки, що прибiгли сюди з мiльйонiв новорiчних листiвок. І хмари, як шматочки цукру в охолодженому чаi, не розчиняються в холодному ранковому озерi.

Чим довше я писав мою картину, тим бiльше побоювався, що вона вийде не такою, як я замислив, що iй бракуватиме одного-единого штриха – або мазка – останнього, вирiшального, штриха-крапки. Щоб глядачi побачили мое озеро так, як хотiв я, i не сказали б те, що завжди кажуть: мовляв, так не бувае i на моiй картинi все – неправда.

– Ваш хлопчик полюбляе метафори, – сказав хтось за спиною, оцiнюючи написане.

– Дiвчинка, – машинально вiдповiв я i обернувся.

Дивно, що ранiше я iх не помiчав. Двое художникiв, один дещо старший, сидiли за мольбертами. Їхнi картини перешiптувалися, як шепоче, шелестить, шарудить жовтневе листя. Картини були несхожi, як двi краплi води, i це робило iх схожими – немов тi ж двi дощовi краплi. Я легко зрозумiв iхню мову, хоча, на перший погляд, вона не була моею. Правда, iнодi знання мови недостатньо, щоб зрозумiти: адже якщо знаеш мову, очiкуеш почути знайомi слова i фрази, – а це, на жаль – чи на щастя? – не завжди вiдбуваеться. Я вiдклав пензель, але молодший сказав:

– Якщо ви прийшли на це озеро, пензля вiдкладати не можна.

Вiн знову подивився на мою картину i схвально промовив, звертаючись до колеги:

– Виходить несхоже…

Я не встиг образитись, як старший додав – неквапливо й переконливо:

– Згоден, потрiбно вiддати автору належне. На щастя, в