Соня

Катерина Бабкiна

Катерина Бабкiна – письменниця i сценарист, автор книг поезii «Вогнi святого Ельма» та «Гiрчиця» та збiрки оповiдань «Лiлу пiсля тебе» й значноi кiлькостi публiкацiй украiнською та в перекладах росiйською, англiйською, шведською, нiмецькою, польською та французькою мовами.

«Соня» – дебютний роман найяскравiшоi украiнськоi молодоi поетки – це iсторiя про любов, молодiсть, кордони, гомосексуалiстiв, евреiв, Нiмеччину, Польщу, Албанiю, Чорногорiю, Салонiки, контрабанду, молитву, iнцест, вiчне життя, заробiтчанство, вагiтнiсть, пошук, Аллаха, чудеса та чотириста тисяч евро.

Катерина Богданiвна Бабкiна

Соня

Жити iй загалом подобалося. Сонце облизувало ii з квiтня по вересень, залишаючи пiд шкiрою приемний лоскiт i змiшуючи на Сонi невловимi пастельнi теплi вiдтiнки. Колiр виходив, нiби вигорiла трава чи гарячий чай з ямайським ромом, нiби вiдблиск раннього мiсяця в зеленуватiй водi нагрiтого мiлкого озера, як пiсок на оголених лiтом плесах. З жовтня по березень сонце так само облизувало Соню, тiльки через одяг, й цим вона теж цiлком задовольнялася. На литках i руках тонкi непомiтнi волосинки, яких вона нiколи не позбувалася, були прозорi. Чоловiки любили трепетно на них дмухати. Інодi в темрявi волосинки цi свiтилися, нiби ними пробiгав недослiджений тiлесний струм.

Грошей у неi майже нiколи не було. Не те щоби Соня була нездатна до працi – просто жити подобалося iй i так. Двiчi на рiк вона мила скромне вiкно на кухнi та велике вiкно в неправдоподiбно маленькiй кiмнатi, котра, здавалося, була спроектована, щоби жити вгору – стелi височiли аж на три помiрних Сониних зрости, що унеможливлювало замiну лампочок i прискiпливе розглядання темнокрилих неповоротких нiчних метеликiв. Тому Соня любила рiзнi свiтильники та роздивлялася метеликiв на малюнках i фотографiях. Ще двiчi на рiк Соня мила рiзнi чужi вiкна й потiм купувала на намитi грошi легкi летючi сукнi, сандалi в секонд-хендi, намиста з емальок i часом срiбнi ланцюжки, котрi замотувала навколо зап’ясть. Коли Соня малювала, ланцюжки тихо дзвенiли. Взимку Соня запарювала трави i подавала до них зваренi влiтку з найнеймовiрнiших речей, але все ж переважно з фруктiв та квiтiв, варення, конфiтюри та джеми. Тi, котрi вона не подавала, – вона вiдвозила в крамничку свого друга. На грошi з крамнички вона купувала нитки i плела з них светри та шапки, шалики, рукавицi, високi шкарпетки, котрi iй неймовiрно пасували – особливо коли крiм них Соня бiльше нiчого не одягала. Тi шкарпетки, шапки, рукавицi, муфти, светри й комiрцi, котрi вона плела, але не одягала – з чимсь чи без будь-чого, вона вiдносила… Ну, та Бог iз ними, з грiшми.

Соня вправно водила свiтле, просторе, блискуче авто марки ВАЗ, ясно-зелене, круглооке, якесь зворушливе й безнадiйне. Пахло в ньому дитинством, виiздами до рiки з бадмiнтоном, м’ячем, килимами на вичистку та великим бiлим тазом, в якому замiсть, власне, рiки, плавала зовсiм ще невелика Соня, поки мама мила килими, дiд мружився, чистячи яблука, а чиiсь бiлi та чорнi кози вовтузилися в побережному верболозi; пахло осiннiми виправами на гриби та шипшину, котрi сушили потiм удома – першi як намисто, на нитках, високо в кухнi, а другу – розваленою на пiдвiконнях, оранжеву, неприемну, пiдлу всерединi – нiби грудки скловати в яскравiй желатиновiй оболонцi; пахло також нiчним проводжанням на поiзд до моря, де хворiлося на дизентерiю, жилося в приватному секторi i iлося суп харчо в iдальнях з найгнучкiшими отруйними змiями черг; пахло гумовими чоботами, ящиками з яблуками, дощем, що просочувався через старi гумки на вiкнах, i завжди трошки бензином, тому що бензонасос Соня прикрутила сама. Було автовi рокiв, як i Сонi, але iй здавалося, що це зовсiм ще небагато. Соня завжди всiх пiдвозила, особливо друзiв – з музичними iнструментами на виступи i з картинами на виставки, з ноутбуками, проекторами та екранами на презентацii, з вбраннями на покази, з вiзажистськими валiзками на фотосесii та з просто валiзами в аеропорт. І без нiчого, п’яних, розгублених, смiшних, веселих пiдвозила також. Їй було не важко. За це друзi та iншi люди дарували Со