Месник

Олексiй Кононенко

Олексiй Кононенко (нар. 1957 р.) – автор бiльше двох десяткiв книг та понад ста пiсень, лауреат Всеукраiнськоi премii iм. Івана Огiенка (2003), заслужений дiяч мистецтв Украiни (2004), член Нацiональноi спiлки письменникiв Украiни. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки: «Щоденник чоловiка на межi сторiч», «Абетка», «Десять кошенят», «Азбука дороги», «Бiла юрта. Мiфологiя та епос Туркменiстану», «Энциклопедия славянской культури, письменности и мифологии».

Модест Окунь, простий сiльський хлопець, пiшов працювати охоронцем до свого колишнього шкiльного товариша i перебрався до мiста. Там вiн зустрiв свое кохання, зазнав зради найкращого друга, зрозумiв, що людина – лише iграшка в руках можновладцiв, якоi у будь-яку мить можуть позбутися, i врештi-решт, перетворився на безжального месника, котрий жорстоко помстився своiм кривдникам.

Олексiй Кононенко

Месник

Месник

Збiг iмен, фактiв, подiй з якимись дiйсними або схожими е чистий випадок, i не бiльше того.

Вовк назустрiч – на добро.

    Народна прикмета

Модесту Марсовичу Окуню непогано жилося завжди. Але увесь час десь пiд ложечкою ворушилося щось паскудне. Ворухнеться й у голову вiддае: не так живеш! Почалося це ще у глибокому дитинствi. Батько Модеста повнiстю вiдповiдав своему iменi, вiн дiйсно нагадував грiзного бога вiйни. Високий, широкоплечий, похнюплений. До того ж, сутулився й опускав пiвколом крутi плечi. Волосся iжаком i триденна щетина доповнювали картину. Марс iнколи коротко розказував охочим, що iхнiй рiд – козацький, що всi чоловiки були вояками, а вiн захотiв, аби син став освiченою мирною людиною, i тому назвав сина високопоетичним iменем Модест. Ще жалiвся, що якийсь чиновник, переписуючи документи, викинув у прiзвищi передню букву «Г», бо було ж – Гокунь. Так на Запорожжi називали козакiв, якi сидiли спереду на човнах-чайках i своiми гучними голосами попереджали про наближення до Днiпрових порогiв та й про iншi небезпеки.

Односельцi не могли звикнути до незвичного iменi i називали Модеста Модя, а пiзнiше, коли вирiс, – Дмитро Марсович. Їм вселяла повагу його монументальна фiгура i кам’яна фiзiя. А ще те, що менший Окунь був людиною слова i дiла, чiтко вiдповiдав «нi» або «так». Його не треба було перепитувати, якщо вже сказав «так» – зробить вчасно, а чого не вмiв – за те не брався, як би його не умовляли.

До смертi батька був Модя пiдсобним на бойнi. Грошей за роботу не платили, а натурою, тобто продуктами, – завжди. У хатi було все. Вже i сильнiшим вiд батька був синок, та що там – однорiчного бичка кулаком завалив. Але батько не випускав його в «основний склад», робив усе сам. Син батьковi нiколи не заперечував, якось лише, коли сильна гроза розчепiрила блискавицями темряву, спробував було:

– Батьку, може, не пiдемо додому… Заночуемо…

Батько блиснув очима – що та блискавиця:

– Скiльки живу – ночував удома!

А вже бiля самоi хати вцiлила блискавка в стовп, зигзагом сiпнулася по дротах, обiрвався дрiт i впав Марсовi на плече. Назавжди врiзалося в пам’ять: батько з пiднятими до неба руками i жахливий гуркiт грому. Як упав батько, як висмикнув його, вiдчувши електричний розряд, що йде крiзь тiло в землю, як нiс додому, – майже не пам’ятав, похорон – теж мов у туманi. Пiсля став мовчазним та похмурим, виконував звичну роботу як робот.

* * *

Якось на Великдень приiхав до рiднi однокласник Окуня Сашко Жабов. Приiхав на джипi, чим розбурхав усе село.

Разом iз Сашком Модест колись «гриз науку» в районному центрi. У селi лише початкова школа була. Влiтку iздили на велосипедах, а взимку надiвали кирзовi чоботи – для форсу Години двi пробиралися крiзь величезнi замети, шлях чималий – майже десять кiлометрiв. Виходили темним ранком за село, запалювали смолоскипа i вервечкою дибали здобувати науку. Приходили на третiй урок, розвiшували онучi на батареях, пiд батареi ставили мокрi кирзаки i, перевзувшись у кеди, ввалювалися в клас. Учителi вважали це майже подвигом, захоплювалися i завищували оцiнки, лише фiзик називав iх «долбоносовими» i лiпив у щоденники одиницi.

Нiхто iз села не жив у шкiльному гуртожитку, як бi