Мати все

Люко Дашвар

Здавалося б, професорськiй доньцi Лiдочцi Вербицькiй пощастило: турботлива мама, коханий чоловiк, гарна квартира, грошей вдосталь, – якби не таемниця… Вона дiзнаеться, що забите сiльське дiвча, куплене для сексуальних утiх ii брата Платона, – не едина марiонетка в руках iхньоi матерi! Пiдступ i брехня – ось на чому мати побудувала свою родинну iдилiю! Але власного щастя Лiда зречеться сама…

Мати все – i все втратити!

Люко Дашвар

Мати все

Передмова

«Вiзьмiть – прочитаете за одну нiч!» – гаряче прошепотiла менi жiнка в книгарнi, дiставши «з-пiд поли» одну з книжок Люко Дашвар. І сказала, де в мiстi лишився ще один примiрник iншого ii роману. І переказала початок i кiнець. І сказала, що не знае, хто той Люко Дашвар такий – «але читаеться – страшне! Наплачетеся – страшне!»

Я зрозумiла, що стою зараз у сяйвi чужоi безперечноi народноi слави – бо саме так вона i виражаеться, я це знаю напевне.

З того моменту я стала читачем романiв Люко Дашвар – i от зараз прочитала оцей, найбiльший, теж «за одну нiч». «Мати все», – безперечно, гра слiв, яка погано перекладаеться iншою мовою. Все, що в цiй книжцi вiдбуваеться, погано перекладаеться взагалi на iнший свiт. Бо все це може статися лише тут i лише з нами. Я зараз ходжу своiм киiвським Подолом, де моя домiвка, i роззираюся – в якому, цiкаво, будинку жили тi жiнки, яких оце так помордувало любов’ю? В те, що вони були справжнi, я вiрю абсолютно. Бо в книжках Люко Дашвар рiвно стiльки вигадки, скiльки ми самi завжди придумуемо про себе i тим живемо. Їi iсторii – лише справжнi, такого не придумаеш – бо, якби придумав, це було би дешевою пiдробкою. Я в це вiрю цiлковито, бо сама перечитала мiльйони листiв, написанi мiльйонами наших украiнських людей з мiльйонами iхнiх особистих iсторiй, що скидаються на генiальнi романи. І сама зустрiла сотнi людей iз життями, якi читаються одним духом за одну нiч! Як я узнала пiзнiше – Люко Дашвар теж перечитала тi самi мiльйони листiв i теж перезустрiчала усiх тих людей, коли працювала в газетi. І це одразу менi пояснило ii химерну уяву i ii химерну мову й наблизило. Втiм, я бачила Люко Дашвар у своему життi один-единий раз. Просто менi випадково пощастило. Ось так я для себе й вирiшила, що уже точно знаю, хто такий той Люко Дашвар. І можу тепер це сказати тiй жiнцi з книгарнi, що, певне, вже тримае пiд прилавком останнiй примiрник цього нового роману. Це, моя дорогенька, не жiнка i не чоловiк. Це iм’я, як сама Люко Дашвар пояснила, складене з початкових лiтер iмен тих, кого вона любить. Склеене докупи так, нiби й справдi можна докупи злiпити таку химеру – щоб тi, кого любиш, завжди були одне цiле. І щоб воно, оце лiпливо, ще й жило, i ходило, i довго не розпалося на дрiбненькi розбитi серця…

Цей Люко Дашвар майже не з’являеться на люди. Бо, певне, пiсля того, як тi люди прочитують ii романи, як i оцей, що ви зараз узяли до рук, – вони мали би кидатися жадiбно роздивлятися автора, як нiби вiн перед ними босий i навiть без нiчноi сорочки. Бо, прочитавши, вони одразу би збагнули – Вона все це знае! Знае, що любов, якою вона е насправдi, страшно й стидно бувае показати людям, – вона божественна й бридка, вона така болюча, вона iз гордоi людини робить розчавленого слимака, а чисте нiщо висаджуе на трон, вона пiдносить на самi небеса, щоби скинути тебе звiдти, блаженного, у брудну застояну калюжу й роздивлятися, як тобi любо так умирати, пiзнавши тi небеса… Люко Дашвар пише неприкриту правду про наших жiнок i чоловiкiв. Вона злiплюе iх докупи в одне неможливе цiле – а кожна жива людина мрiе прилiпити так до себе «свою половинку», – i цього вистачае на лише одну мить слiпучого й солодкого болю. Вона знае, що оце воно i е – те, заради чого ми все життя мучимося, – омрiяне щастя. Але ми того, втiм, нiколи не встигаемо втямити й так, порванi пристрастями на ганчiр’я, i помираемо, думаючи, що його таки не бувае, а тобi лиш усе життя про нього морочили голову…

Я можу помилятися, звiсно. Чи може викликати такi почуття масова лiтература? Ну… Я думаю, що така – може. Ось прочитайте це самi. Ось