Монети для патрiарха

Костянтин Когтянц

Костянтин Когтянц (нар. 1956 р.) – вiдомий журналiст, закiнчив iсторичний факультет Днiпропетровського унiверситету. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки: «Обре, сховайся добре!», що була вiдзначена дипломом «Вибiр видавцiв» Всеукраiнського лiтературного конкурсу «Коронацiя слова-2009», та «Покохати вiдьму» (2011).

Новий роман К. Когтянца «Монети для патрiарха» отримав спецiальний приз як кращий iсторико-патрiотичний твiр на «Коронацii слова-2013».

Чи часто ви читали фентезi, в якому всi iсторичнi факти, до найдрiбнiших подробиць, викладенi напрочуд точно?! Навiть така дивовижна подiя, як громадянська вiйна мiж червоними та бiлими у Єгиптi та Сирii на межi XVII–XVIII столiть…

Сердюк Мусiй Ільченко на прiзвисько Пройдисвiт отримуе завдання – доставити Антiохiйському патрiарховi дивнi монети, знайденi пiд час зведення укрiплень Киево-Печерськоi лаври… А що iз цього вийшло, дiзнаетеся iз нового роману Костянтина Когтянца.

Костянтин Когтянц

Монети для патрiарха

Частина перша, в якiй читач знайомиться з головними героями та дiзнаеться багато несподiваного про вiдомих iсторичних персонажiв

Кiнний сердюк[1 - Сердюки – пiшi найманi полки, вiдтак у частинi таких полкiв була кiнна сотня.] Мусiй Ільченко на прiзвисько Пройдисвiт уже котру годину пiдпирав стiну. Зранку його викликали до полковника, i той наказав готуватися в дорогу. Ну а сердюковi зiбратися – як голому роздягнутися. Потiм два незнайомих старшини привели його до Лаври, завели до цього примiщення – Бог знае, як його назвати: сказати б, келiя – так навiть лавки немае, – i наказали чекати. Ось вiн i чекае.

Нарештi у коридорi почулися важкi кроки, i Мусiй зiгнувся у поясному поклонi, як тiльки побачив багатий одяг.

І лише коли перед очима з’явилася долiвка, до розуму дiйшло, чие обличчя вiн побачив.

Ільченка наче зацiпило! У головi не залишилося жодноi думки, i вiн не просто забув, що треба казати, – бiдолаха не пам’ятав, що на свiтi взагалi iснують якiсь слова.

Його Ясновельможнiсть, Гетьман Його Пресвiтлоi Царськоi Величностi Вiйська Запорозького обох берегiв Днiпра не вперше стикався з такою ситуацiею, вiн уже давно звик до цього, тому заговорив сам, та ще ж i як заговорив!

– Халь хазамта аль-дзхануд арбаа вахдака?[2 - Це ти один здолав чотирьох? (Араб.)]

Як не дивно, але звернення арабською повернуло Мусiя до тями.

– Наам. Енхом кану доафаа![3 - Так. Це були поганi воiни! (Араб.)]

Власне, нiчого дивного. Розповiддю про його подвиг хоч трохи зм’якшили поразку.

Тодi iхню сотню послали на допомогу сандомирцям проти варшавцiв[4 - Варшавська конфедерацiя пiдтримувала шведiв, сандомирська – боролася проти них.Конфедерацiя – збройний союз шляхти.] i наказали розiгнати невеликий загiн шляхти. Розiгнали. І з розгону врiзалися у шведських мушкетерiв та гренадерiв, якi раптом опинилися там, де ще мить тому нiкого не було, i якi дiяли, мов пальцi однiеi руки.

А хорунжий союзного польського загону раптом чомусь вирiшив, що Варшава краща за Сандомир, i вдарив з тилу.

Мусiй сам не пам’ятав, як вирвався з тiеi веремii, i лише через певний час, побачивши кров на клинку, зрозумiв, що не просто втiкав, а когось-таки зарубав, i навiть, можливо, не одного.

Хоча той, хто каже: «Я нiколи не тiкав», – скорiше зовсiм не воював.

Голоси вiн почув надвечiр i незабаром побачив цю четвiрку – вони, либонь, вiдстали вiд своеi частини. І тут Мусiя таке зло взяло: його товаришiв, якщо не всiх, то багатьох, зараз, у кращому разi, закопують, а то й кинули крукам та вовкам на поживу. А цим хоч би що.

Двое шведiв iшли, мало не обiйнявшись, гранатну сумку на правому боцi було дуже добре видно. У пам’ятi спливли фiгури гренадерiв, що кидали пороховi гранати. Вони були… Точно, вони були склянi!

Мусiй обережно натиснув на гачок – i вибух вiдкинув обох гренадерiв у рiзнi боки.

Двое iнших пальнули з мушкетiв по кущевi, за яким Мусiя (коня вiн залишив трохи вiддалiк) уже не було.

Дурнi! Нiколи не можна стрiляти, якщо не бачиш куди!

Мусiй напав на них, як вовк на молодих недосвiдчених хортiв. Один лише встиг витягти шпагу, як отримав за