Серафима

Олесь Ульяненко

Олесь Ульяненко (справжне iм’я Олександр Ульянов; 1962–2010) – найрадикальнiший i найжорсткiший, скандальний i непередбачуваний украiнський письменник, автор понад 20 романiв. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки: «Сталiнка. Дофiн Сатани», «Жiнка його мрii», «Квiти Содому» i трилогiя «Ангели помсти».

В основi сюжету роману «Серафима» (2007) – вiдверта iсторiя життя дiвчини-вбивцi, красунi, яка кращого застосування для своеi вроди, нiж пiти по руках бандитiв та мiлiцiонерiв, не знайшла, а потiм, вiдчувши себе ображеною, почала розправлятися з усiма, хто зустрiвся на ii шляху. Як i в iнших своiх романах, письменник у «Серафимi» стверджував: «Намагаюсь показати темнi сторони суспiльства, щоб довести людям, що так жити не слiд».

Олесь Ульяненко

Серафима

Всяка людина омана, а iстина Бог.

    Свят. апостол Павло

Частина перша

1

Вона, чесно кажучи, не подумала, що ця штука, отрута ця, подiе так швидко. Принаймнi iй обiцяли iнше. Чоловiк, за жовтим столом, на червоному до вульгарного диванi, вiдкрив рота, наче захотiв проковтнути сонячний косяк з тисячами пилинок, чи здивувався; рот його зараз нагадував блiде обижло дитячого кухлика – обнятий бiлою молочною пiною; потiм – завалився на бiк. Решту вона знала, i природна ii цiкавiсть вигасла швидше, нiж життя чоловiка. Жiнка просто встала, осмикнула сукню i вийшла, замкнувши броньованi дверi. За дверима вона ретельно протерла ключа рожевою, з голубим гаптом хусточкою i дбайливо поклала пiд килимок, наче там i справдi було йому мiсце.

Коли вона чекала на лiфт, бiля неi зупинилися двое чоловiкiв у синiх комбiнезонах. Один, молодший, звично, холостяцьким оком, окинув ii струнку, налиту соком фiгуру. Ковзнув поглядом по грудях, обличчi вродливоi жiнки, з сивими якимись очима, з навiчно застиглим виразом помсти й образи, що його такi-от несуть i несуть усе життя i вiд чого ще, напевне, робляться спокусливiшi, i подумав: «Не про мене цяця». А вона насправдi злякалася. Стоячи у промiннi, що, пробиваючись крiзь металеву сiтку, висвiчувало й хлопцеве кирпате, усе в ластовиннi, зi смородинами чорних очей обличчя, вона зрозумiла, ловлячи чутливими нiздрями запах хлорованого лiнолеуму, що цей фертик бачить жiночу «кицьку» хiба що раз на пiвроку, подумки не пропускае жодноi спiдницi, тож точно запам’ятае ii, Серафиму. Проте вона лиш усмiхнулася перед тим, як вiдчинилися дверi лiфта, i вони разом, усi трое, плавно полетiли у чорне масло шахти. І iй чомусь вiдразу зробилося легко. Тут вона схибила, не iнакше. Вона це зрозумiла вiдразу, коли ii постать, затягнута у сукню, що окреслювала м’ячi ii заду, залишаючи вiдкритою пряму, коричневу вiд засмаги спину, увiйшла в паморочливу зелень червня. Але саме тодi, перед тим, як кинутися в цю зелену маячню, вона промовила:

– Хлопцi, ви не слюсарi? Я нiяк не можу вiдiмкнути дверi! – i зрозумiла свою помилку.

Старший (вона тiльки зараз помiтила його металево важкий погляд, кругле обличчя з павутинням губ, i в неi до цього невиразного суб’екта, з пластиковим ящиком, прокинувся, там, унизу, жiночий iнтерес) вiдповiв:

– Нi. Ми газiвники.

– Вибачте.

І вона знову пiшла, крок за кроком нанизуючи на невидиму нитку, пiд довгим слюдяним водоспадом вiтрин. І справдi, там, де стояв ii червоний «вольво», вона несподiвано зауважила, нi, ii просто жахнуло гарячою терпкою хвилею, що мала смак, запах i ще щось: той, кругловидий, нижчий на зрiст, у синьому вилинялому комбiнезонi, iшов поряд з нею, по праву руку, майже плече в плече. І, напевне, тодi, нипаючи холодно-здивованим поглядом у купах зеленi, у свiтло-срiбних клубках червневого дня, вона зрозумiла, що i цей круглоголовий вiдчув ii, наче й сам був жiнкою, i в його тверезих очах всiлася вся та жiноча каламутина; вiн вiдiйшов якось у бiк, даючи змогу жiнцi повернути в тиху, у жовтих вiдблисках будинкiв елизаветинськоi епохи, вулицю, заставлену кольоровими краплинами-драже iномарок. Вона, мовби плечима, не повертаючи голови, пошукала свое авто, намагаючись пройти мiж щiльними рядами, але чоловiк зауважив здалеку, що щось тут таки не так, i жiнка наче випала зi свого з